Розділ 15. Скляний шепіт і залізні сходи

Ось Розділ 15, у якому герої долають психологічну пастку дзеркала Резонансу та проникають у серце підземного бункера Казимира.

Розділ 15. Скляний шепіт і залізні сходи

(Планований обсяг: ~5 300 символів з пробілами)

Голос у голові Софії звучав настільки виразно, ніби Аня стояла за сантиметр від її вуха. Вона відчувала навіть знайомий запах її парфумів із нотками ванілі.

«Соф, будь ласка! Воно мене ріже! Подивися на мене!» — благав голос, переходячи на відчайдушний хрип.

Повіки Софії засмикалися. Тваринний інстинкт підказував розплющити очі, обернутися і виручити подругу. Але пальці, що мертвим хватом впилися у шкіряну куртку Марка, відчули, як його тіло важко здригається від кожного кроку. Йому було вдесятеро важче. Зі скла на нього волала його власна зникла сестра.

— Не слухай... — хрипко видавив Марк, карбуючи кожен крок по слизькій, покритій мохом цеглі. — Це не вони... Це відбиток твоїх страхів...

Зі скла пролунав новий звук — тепер це був дівочий плач, який Софія вже чула зі слухавки підлогового телефона.

«Марку! Ти знову запізнився! Ти залишив мене тут на п'ять років!»

Марк важко видихнув, і Софія відчула, як його хода на мить сповільнилася. Він майже зупинився прямо перед задрапованим раніше дзеркалом. Крижане сяйво пробивалося навіть крізь заплющені повіки, заливаючи все навколо примарним блакитом.

— Марку, ні! — Софія наосліп простягнула праву руку, намацала його долоню, у якій він стискав латунний ключ, і міцно стиснула її своїми пальцями. — Вона чекає на нас далі! Це пастка! Ходімо!

Двох залізних імпульсів її голосу виявилося достатньо. Марк різко вдихнув повітря, міцніше стиснув ключ і зробив вирішальний, великий крок уперед.

Звук латуні, що прорізав сире повітря тунелю, видав високий, дзвінкий акорд.

У той самий момент крижане блакитне сяйво позаду спалахнуло востаннє і з глухим тріском згасло. Пронизливі голоси в голові миттєво урвалися, поступившись місцем звичайному тихому капанню води зі склепіння.

— Можна відчиняти, — тихо мовив Марк.Його голос був виснаженим, але твердим.

Софія повільно розплющила очі. Вони стояли у вузькому кам’яному коридорі, застряглому між важкими фундаментальними блоками. Позаду них, за три метри, бронзова рама дзеркала була вкрита густою сіточкою тріщин, а саме скло помутніло, перетворившись на звичайний брудний шматок дзеркального пластику.

— Ми пройшли, — видихнула Софія, витираючи холодний піт із чола.

— Завдяки тобі, — Марк подивився на їхні зчеплені долоні й поволі, ненав'язливо відпустив її руку, хоча в його очах мигнув теплий спалах. — Подивіться сюди.

Промінь його ліхтаря впав на масивні залізні двері попереду. На відміну від дубових дверей 39-ї квартири, ці були зроблені з товстих кованих пластин, скріплених гігантськими заклепками. На них не було жодних магічних символів чи випалених знаків — лише важка засувка та круглий штурвал, як на підводних човнах.

А прямо над штурвалом табличка з вибитим написом: «ОБ’ЄКТ №4. АРХІВ АМЕДЕЯ КАЗИМИРА. 1941 РІК».

— Це бункер, — мовила Софія, підходячи ближче. — Справжній фізичний бункер.

— Тут Казимир ховався під час бомбардувань Києва, — Марк підійшов до штурвалу й поклав на нього обидві долоні. — І саме звідси він керував просторовими зсувами верхніх поверхів.

З важким металевим скреготом Марк почав повертати штурвал. Старе залізо впиралося, обсипаючи їх пластівцями іржі, але з кожним обертом засуви всередині дверей повільно виходила з пазів.

Нарешті пролунав глухий КЛАЦ.

Важкі залізні двері повільно розчинилися всередину, випускаючи струмінь сухого, абсолютно не вогкого повітря, яке пахло старинним папером, озоном та машинним маслом.

Софія посвітила ліхтарем углиб.

Це був величезний підземний кабінет, викладений сірими бетонними плитами. Уздовж стін стояли високі залізні стелажі, завалені сотнями рулонів креслярського паперу, старинними приладами та скляними колбами з прозорою рідиною. А в центрі кімнати на залізному ланцюзі висіла велика металева клітка, вкрита захисними латунними пластинами.

Усередині клітки, на старому шкіряному дивані, сиділа дівчинка років чотирнадцяти у вицвілій синій куртці.

Вона підняла голову, мружачись від якравого світла ліхтаря.

— Леся... — шепнув Марк, і його ліхтар дригнув у руці.