Розділ 14. Сходи під бетон

Двері, що вести в підвал з першого поверху, були масивними, оздобленими залізом і зачиненими на важкий засув, на якому висів старий, розбухлий від іржі замок. З-під щілини біля підлоги тягнуло сухим, сирим холодом та давнім паперовим пилом — так зазвичай пахне у занедбаних архівах або столітніх винних льохах.

Марк не став витрачати час на латунний ключ. Він просто наляг плечем на засув, і старе залізо зі скрипом та тріскотнею піддалося, обсипавши їх рудою трухою.

— Ліхтарі увімкнені, дивитися тільки під ноги, — коротко кинув він, першим ступаючи на стрімкі кам’яні сходи. — Підвал цього будинку споруджували у три етапи. Перший — радянський бомбосховище 1938 року. Другий — винні льохи дев’ятнадцятого століття. А от третій...

— Катакомби? — тихо запитала Софія, присвічуючи йому під ноги.

— Третій рівень взагалі не позначений у жодних документах. Це дренажні системи старого Києва, які Казимир приєднав до фундаменту, щоб виводити туди «зайвий простір».

Промінь ліхтаря вихоплював із суцільної темряви низькі склепіння, складені з старовинної червоної цегли. Вогкість тут була такою густою, що краплі води на стелі блікували у світлі, наче сотні крихітних очей.

Вони спустилися на п’ятнадцять метрів нижче рівня вулиці. Звуки шумного серпневого міста горі остаточно зникли, поступившись місцем важкому, ритмічному гудінню — десь у глибині підземелля лунко капала вода.

Кап. Кап. Кап.

— Лесю! — голосно гукнув Марк у порожнечу тунелю. Його голос лунко відбився від вогких цегляних стін і покотився вперед, згасаючи у темряві.

Відповіді не було. Натомість із глибини коридору, з-за повороту, де висіла суцільна чорнота, пролунав уже знайомий звук.

Дзвінок дискового телефона.

Тільки цього разу він лунав не з-під підлоги, а звідкись згори — ніби апарат висів прямо на склепінні підземного тунелю.

— Вона веде нас, — Софія міцніше стиснула качалку, відчуваючи, як амулет на шиї починає злегка вібрувати, віддаючи приємним теплом. — Марку, той телефонний дріт у моїй квартирі... він ішов сюди?

— Він іде в саму основу фундаментального блоку, — Марк підійшов до повороту й висвітлив тунель. — Дивися.

Софія підійшла ближче й затамувала подих.

Тут закінчувалася радянська цегляна кладка. Далі простір змінювався: стіни тунелю були викладені масивними, темними кам'яними блоками з дивними візерунками, наче хтось вирізав їх із суцільної скелі. А прямо посередині проходу на ланцюгу, що звисав зі стелі, висіло величезне кругле дзеркало в бронзовій рамі.

Воно було задраповане чорною, напівзігнилою тканиною, але з-під штор пробивалося слабке блакитне сяйво.

«...не дивися у дзеркало в підвалі...» — згадалися Софії слова дитячого голосу зі слухавки.

— Це дзеркало Резонансу, — пошепки мовив Марк. Його обличчя стало похмурим. — Казимир використовував його як пастку для тих, хто намагався спуститися в нижній рівень. Воно відбиває не твоє тіло. Воно відбиває твій найбільший страх і матеріалізує його прямо в тунелі.

— І як нам його обійти? — Софія заплющила очі. — Простір завузький, повз нього не пролізти, не глянувши у скло.

— Є один спосіб, — Марк дістав з куртки шматок цупкої чорної тканини і витягнув свій латунний ключ. — Ми не будемо на нього дивитися. Ми пройдемо його наосліп. Ти тримаєшся за мій пояс, заплющуєш очі й не розплющуєш їх, що б ти не почула. Навіть якщо це буде голос твоєї матері, подруги чи мій власний.

Софія подивилася на задраповане дзеркало, від якого тягнуло крижаним сирим холодом, потім на Марка.

— А ти? Як ти йтимеш із заплющеними очима?

Марк дістав із кишені той самий амулет свого діда, що звисав у неї на шиї, і міцно стиснув його у долоні: — Я орієнтуватимуся за звуком латуні. Ключ співає, коли поряд є розрив. Головне — не розплющуй очей, Софіє. Обіцяєш?

— Обіцяю, — твердо мовила вона і міцно вхопилася лівою рукою за край його куртки.

Вони зробили перший крок до задрапованого дзеркала.

Як тільки вони порівнялися з бронзовою рамою, чорна тканина на дзеркалі з шелестом сповзла на підлогу. Зі скла вирвався потужний струмінь холодного блакитного світла, і в тунелі запанувала дика, ревуча тиша.

A потім у вухах Софії пролунав виразний, неймовірно виразний голос її найкращої подруги Ані:

«Соф? Софіє, допоможи мені! Я тут, за склом! Вони закрили мене всередині! Відчини очі, подивися на мене!»

Софія зціпила зуби так, що заболіли щелепи. Вона міцніше стиснула куртку Марка і зробила ще один крок наосліп у темряву...