Розділ 12. Тріщина в режимі часу

Від удару качалки масивна ніжка дубового столу розкололася, мов суха тріска. Стіл важко осів набік, і чорний ватман із живим кресленням зсунувся прямо на підлогу, потрапляючи під блідо-синє полум’я, що все ще жевріло довкола латунного ключа.

Папір спалахнув миттєво.

Вогонь був не звичайним — він горів яскравим, фіолетовим світлом, позбавленим диму та тепла. Як тільки полум’я охопило схему 39-й квартири, Казимир видав дикий, металевий скрегіт. Його пергаментне обличчя почало вкриватися глибокими тріщинами, крізь які виривалися струмені сліпучого білого світла.

— Ви... знищили баланс! — задихаючись, верещав він, простягаючи до них сухожильні руки. — Будинок впаде! Всі кути зсунуться!

— Будинок встоїть, Казимире, — Марк підскочив до охопленого полум'ям столу й з усієї сили встромив гострий кінчик латунного ключа прямо в центр палаючого ватману. — Бо справжня геометрія тримається на бетоні й залізі, а не на людських життях!

Зірковий купол під стелею кабінету закрутився у зворотний бік із шаленою швидкістю. Звук був таким, ніби поруч пролітав реактивний літак. Стіни з чорними кресленнями почали згортатися всередину, мов паперовий будиночок під зливою. Паркет під ногами Софії роздирався на окремі дощечки, які провалювалися у безкінечну чорну порожнечу.

— Софіє! Сюди! — гаркнув Марк, вихоплюючи її за руку за мить до того, як шматок підлоги під її ногами зник у пітьмі.

Він ривком притягнув її до себе, закриваючи власним тілом від падаючих уламків викривленого простору. Софія міцно вчепилася в його футболку, відчуваючи шалене калатання його серця і гарячий подих на своєму чолі. Навколо них розпадався фантомний вимір 39-ї квартири: зникали нескінченні коридори, гасли прокляті символи, а сірий смердючий туман розсіювався під поривами звичайного нічного повітря.

Тріск! Спалах!

Глухий удар струснув їх обидвох.

Софія розплющила очі й важко ковтнула повітря. Вони лежали на холодній, вкритій шаром старого пилу й павутиння бетонній підлозі звичайного горища. Прямо над ними крізь кругле слухове вікно світив повний, сріблястий місяць.

Ніяких зіркових куполів. Ніяких чорних ватманів. Лише старі дерев'яні балки, іржаві вентиляційні труби та сухий запах літа.

Поруч важко дихав Марк. Його латунний ключ, тьмяний і холодний, лежав у пилу за кілька сантиметрів від його долоні. На обличчі хлопця були сажа та садна, але в очах вперше за весь час не було того похмурого, тривожного тягаря.

— Ми... ми живі? — пошепки запитала Софія, боячись поворухнутися.

Марк повільно повернув голову до неї. Куточки його вуст дригнули у слабкій, виснаженій усмішці.

— Схоже на те, пані катастрофа. Ти зламала йому стиль.

Софія не втрималася і тихо, нервово засміялася, відчуваючи, як з відхопленим страхом із душі виходить уся напруга останніх днів. Вона відкинула голову на бетон, дивлячись у місячне вікно.

Марк трохи підвівся на лікті, опинившись прямо над нею. Його погляд став дивно м'яким та уважним. Він простягнув руку й обережно, кінчиками пальців, прибрав пасмо розпатланого волосся з її обличчя.

— Дякую, Софіє, — тихо мовив він. Його голос звучав низько та оксамитово. — Без тебе й твоєї качалки я б залишився в тому кабінеті назавжди.

Софія відчула, як щоки спалахнули гарячим рум'янцем, а серце зробило виразний, не ритмічний поштовх. Вона подивилася в його карі очі, у яких більше не було потойбічної темряви — лише тепле відбиття місячного світла.

— Братство качалки й ключа своїх не кидає, — усміхнулася вона, серйознішаючи. — Думаєш... 39-ї квартири більше немає?

— У цьому будинку — більше немає, — Марк підвівся й простягнув їй руку, допомагаючи піднятися. — Петелька розірвалася. Будинок знову став звичайною «сталінкою».

Вони повільно спустилися сходами на свій четвертий поверх.

Під'їзд зустрів їх тишею, але це була вже зовсім інша тиша — затишна, спокійна, домашня. На місці, де ще вранці були двері без номера з червоною смоляною подряпиною, тепер була лише рівна, гладенька цегляна стіна під жовтою фарбою.

Квартира №39 зникла. Навжди.

Софія зупинилася біля своїх дверей. Вона подивилася на дверне вічко, потім на Марка.

— Знаєш... я все ще вишкую тобі п'ять тисяч гривень за перший місяць оренди, — пожартувала вона.

Марк хмикнув, спираючись плечем об одвірок її дверей: — Забудь про гроші. Але якщо ти зараз зачиниш двері й не запросиш мене на чай... я вважатиму це особистою образою.

— Кава тільки розчинна, — попередньо мовила Софія, відчиняючи замок.

— Підійде, — сказав Марк, ступаючи за нею у світлий, теплий коридор. — Головне — перевір годинник.

Софія подивилася на стіну. Старий годинник-соняшник, який ще вчора крутив стрілки назад, тепер тихо й ритмічно цокав.

Тік. Так. Тік. Так. Стрілка йшла вперед.