Розділа 11. Малюнок на ватмані

Софія не могла відвести очей від обличчя чоловіка, який сидів за креслярським столом.

Воно було сухим і жовтуватим, мов старий пергамент, але риси залишалися нелюдськи гострими та симетричними. Замість очей у нього були дві суцільні, глибокі чорні западини, у яких повільно оберталися тонкі сріблясті лінії — точно такі ж, якими креслять геометричні проекти.

— Казимир... — тихо вимовив Марк, міцніше стискаючи латунний ключ. Напруга в його тілі сягнула межі; венки на шиї напнулися. — Ти не просто залишився тут. Ти добровільно став опудалом у власній пастці.

Чоловік за столом повільно поклав перо на масивну підставку. Звук, із яким метал торкнувся дерева, лунко відбився від зіркового купола над їхніми головами.

— Опудалом? — Казимир видав короткий, тріскучий сміх, схожий на шелест сухого паперу. — Ні, хлопче. Я єдиний, хто зрозумів істинну природу цієї землі. Твій дід був слабким. Він лякався нелінійних кутів, він хотів будувати звичайні бетонні коробки для радянських чиновників. А я прагнув вічності.

— Вічності за рахунок чужих життів?! — вигукнула Софія, роблячи крок уперед. — Ви затягуєте сюди людей! Ви зжерли дівчат, які просто шукали де жити! Ви вбили сестру Марка!

Казимир повільно повернув своє пергаментне обличчя в її бік. Сріблясті лінії у його порожніх очницях закрутилися швидше, і Софія відчула, як її скроні стиснув гострий, крижаний біль.

— Вони не загинули, дівчинко, — спокійно відповів Казимир. — Вони стали елементами конструкції. Будь-яка архітектурна споруда вимагає фундаментальних пальов. Твоя квартира №38 — це опорна балка. А 39-а... це балансир. Без їхньої енергії цей будинок уже давно впав би в просторовий провал і розчавив би увесь квартал на Ярославовому Валу.

— Ти з брехав, — Марк підступив ще на крок, піднімаючи ключ. — Ти не рятуєш будинок. Ти використовуєш його як насос, щоб викачувати життя і тримати власний фантомний простір.

— А якщо й так? — Казимир підніс суху, схожу на гілку руку й повільно вказав пером на ватман, що лежав перед ним. — Подивіться сюди, діти.

Софія мимовільно опустила погляд на стіл. На величезному аркуші паперу була тушшю викреслена точна схема їхнього будинку. Але вона була живою! Дрібні чорні лінії пересувалися, стіни на кресленні дихали, а в районі четвертого поверху — прямо там, де була її кімната — горіла свіжа, крапельна червона пляма.

— Твій біоритм уже вписаний у план, Софіє, — тріскуче мовив Казимир. — Сьогодні о другій ночі лінія закриється. Ти посідаєш місце 39-ї, а твій похмурий супутник піде за своєю сестрою — у нижні шари вентиляції.

— Не сьогодні, — Марк різко навхрест провів латунним ключем у повітрі, направляючи білий спалах прямо в креслярський стіл.

Сніжно-білий промінь світла вдарив у ватман. Казимир пронизливо заверещав — це був звук, від якого в кімнаті тріснуло одне з великих задрапованих дзеркал у кутку. Чорна туш на кресленні потекла, а зірковий купол під стелею закрутився з шаленою швидкістю, закручуючи простір у гігантську вирву.

— Софіє! Качалка! — гаркнув Марк, утримуючи захисний бар'єр проти хвиль чорного туману, що виривалися зі столу.

— Що «качалка»?! — розгубилася вона.

— Бий по ніжках столу! Стіл — це точка прив'язки його креслень! Якщо зламаєш геометрію столу — простір впаде!

Софія не чекала другого запрошення. Забувши про страх, вона розмахнулася і з усієї сили вліпила своєю важкою дерев'яною качалкою прямо по масивній різьбленій ніжці дубового столу.

КРАК!

Дерево, яке простояло тут майже століття, розкололося з гучним тріском. Стіл перехилився набік, ватман зі схемами зсунувся на підлогу, і в той самий момент під ногами Софії й Марка паркет став м'яким, наче батут...