Розділ 10: Епіцентр зсуву

Безлика фігура безшумно перетнула викривлений простір. Вона рухалася з лякаючою дискретністю, ніби кадр за кадром випадав із кінострічки: секунду тому вона була за три метри, а наступної — вже за пів кроку від Софії, простягаючи до її обличчя сріблясто-сірі, застиглі пальці.

— Софіє, нахились! — гаркнув Марк.

Софія інстинктивно присіла, і в той самий момент Марк різко навхрест провів латунним ключем у повітрі прямо перед обличчям істоти. Металевий кінчик викресав у повітрі яскраву спалахуючу лінію, яка залипнула в просторі, мов неонова нитка.

Привид професорки спіткнувся об цю світлову межу. З її неприродно гладенького обличчя пролунав високий пронизливий тріск — ніби розривали сухий шовк, і постать розпалася на сотні дрібних, прозорих пластівців, які згоріли в повітрі, не залишивши навіть попелу.

— Вона повернеться? — задихаючись, запитала Софія, піднімаючись із підлоги та міцно стискаючи амулет на шиї.

— Не ця, — Марк швидко озирнувся довкола. Його чоло було вкрите дрібними краплями поту, а дихання стало важким. — Але це була лише захисна реакція першого кола. Будинок відчуває, що ми підбираємося до ядра.

Вони пішли далі викривленим коридором. Паркет під ногами дедалі більше нахилявся, створюючи ілюзію, ніби вони піднімаються на круту гору, хоча коридор візуально залишався прямим. Повітря ставало густим і солодкувато-гірким, із виразним присмаком заліза й старого озону.

Нарешті коридор уперся в масивні двостулкові двері з мореного дуба. Вони виглядали так, ніби їх переносли сюди прямо з розкішного особняка початку двадцятого століття: різьблені візерунки у формі переплетених змій та геометричних ромбів, масивна бронзова ручка у вигляді лев'ячої голови.

Але найстрашнішим було інше. На дверях не було замочної щілини. Натомість прямо в центрі дубового полотна було випалено велике, пульсуюче червоним світлом число: 39.

— Ми на місці, — тихо мовив Марк. — Це серце фантомної квартири.

— Як ми туди зайдемо, якщо немає замка? — Софія посвітила ліхтарем на різьблення. Метал бронзової ручки здавався гарячим, від нього піднімався легкий прозорий серпанок.

— Замок не всередині дверей, Софіє, — Марк повернувся до неї й простягнув руку. — Замок — це спогади того, хто створив цей простір. Нам потрібне щось, що належить першому господарю.

Софія на секунду замислилася, а потім згадала про амулет, який Марк дав їй перед підйомом. Вона зняла з шиї ремінець і поклала важкий залізний символ на долоню.

— Це належить твоєму дідові. А він був напарником Казимира, — мовила вона.

Марк кивнув. Він узяв амулет, приклав його прямо до центру випаленого номера «39» і з силою натиснув.

Залізо із сичанням врізалося в дерево. Червоне світіння навколо номера миттєво змінилося на сліпучо-біле. Різьблені змії на дверях, здавалося, на секунду ожили й поворушилися, а важкі дубові стулки без жодного звуку почали повільно розходитися в боки.

За дверима відкрився величезний круглий кабінет.

Це не було схоже на звичайну квартиру. Стелі тут не було взагалі — замість неї високо вгорі крутився темний, зірковий купол, який повільно обертався проти годинникової стрілки. Усі стіни кімнати були завішані сотнями величезних чертежів, викреслених білою тушшю на чорному папері.

А в центрі кімнати, за масивним креслярським столом, сиділа постать.

Вона була вдягнута у строгий темний сюртук минулого століття. Постать повільно виводила щось пером на великому аркуші ватману. З кожним рухом її пера по підлозі будинку під їхніми ногами пробігала легка, тривожна вібрація.

— Ви запізнилися на п'ятдесят років, Марку, — пролунав голос від столу. Він був сухим, тріскучим, ніби шелестіло сухе листя під ногами. — Креслення під'їзду вже завершені. Сьогодні вночі геометрія закриється остаточно.

Постать повільно підняла голову, і Софія відчула, як крижаний жах прикував її до місця...