Розділ 9. Геометрія божевілля

Двері, що вели з під’їзду на горище, завжди були зачинені на важкий висячий замок, вкритий шаром багаторичного пилу. Мешканці верхніх поверхів давно звикли оминати цей темний закуток між поверхами — від нього завжди тягнуло протягом, який дивно свистів навіть у безвітряні дні.

Софія підняла ліхтар. Його промінь вихопив з темряви іржавий ланцюг.

— Замок старий, радянський, — мовила вона, присвічуючи Марку. — Тут потрібні болторізи, а не ключ.

— У цьому будинку звичайні інструменти не працюють, — Марк підійшов ближче, дістаючи свій латунний інструмент.

Він не намагався встромити ключ у замочну щілину. Натомість Марк приклав його бокову сторону до іржавого ланцюга і повільно провів донизу. Метал під ключем розігрівся до червоного світіння, зашипів, і ланцюг просто розпався на кілька ланок, упавши на бетон без жодного звуку — ніби впав не важкий метал, а шматок сухої гнилизни.

Марк штовхнув важкі дерев’яні двері. Вони піддалися з низьким, гучним стогоном.

За дверима не було звичайного горища з павутинням, старими меблями чи вентиляційними трубами.

Софія ступила крок через поріг і одразу відчула, як у неї перехопило подих, а в вухах виник неприємний тиск, який буває під час різкого зльоту літака.

Простір мансарди був викривлений.

Стеля й підлога ніби помінялися місцями під дивним кутом: дерев’яні крокви даху йшли не вгору, а розходилися в боки під кутом, який суперечив усім законам фізики та архітектури. Двометровий коридор здавався нескінченним, вигинаючись дугою вбік, хоча зовні будинок мав абсолютно прямі стіни. На підлозі замість бетону лежав паркет — точно такий самий, як у квартирі Софії, але розкреслений білими глибокими подряпинами, що утворювали складні геометричні фігури.

— Не дивись під ноги занадто довго, — тихо мовив Марк, тримаючи її за передпліччя. — Твій вестибулярний апарат намагається адаптувати те, чого не існує. Якщо дозволиш мозку повірити в цю геометрію — почнеться галюциноз.

— Я... я архітектор, Марку, — вичавила з себе Софія, зціпивши зуби й намагаючись зафіксувати погляд на ліхтарику. — Я п'ять років вчила опір матеріалів та нарисну геометрію. Цей простір... він збудований на негативних кутах. Такі креслення роблять тільки на папері як математичний абстракціон!

— Казимир втілив це в бетоні, — Марк освітив ліхтарем стіну. На ній висіли старовинні креслярські планшети, прикручені прямо до цегли. — Він знайшов спосіб «скласти» трьохмірний простір, як аркуш паперу. 39-а квартира — це просто згин. Місце, де дві площини торкаються одна одної.

З глибини коридору пролунав звук. Це було не рипіння й не стук. Це був звук кроків на підборах.

Швидкі, ритмічні, суховиті кроки.

— Хтось іде, — Софія міцніше стиснула амулет на шиї.

З туману, що висів у кінці викривленого коридору, з'явилася постать. Це була жінка в строгому темному костюмі 80-х років, із акуратно закладеним волоссям. Вона йшла рівно, тримаючи в руках шкіряну папку, але її обличчя... обличчя було абсолютно пласким, позбавленим очей і рота, ніби його створили з сірого воску.

— Маріанна Петрівна, — шепнув Марк, не випускаючи keys. — Професорка фізики з 1985 року. Вона перша, хто зник у 39-й.

Безлика фігура зупинилася за три метри від них. Вона повільно підняла руку й вказала пальцем прямо на Софію. З її грудей пролунав звук — не людський голос, а звукозапис, що програвався на старій зіпсованій плівці:

«Зайві метри... Необхідно вирівняти баланс... Будинок вимагає симетрії...»

— Вона не жива, Соф, — Марк зробив крок уперед, закриваючи її собою. — Це «луна». Запис, який залишився у просторі після її зникнення.

— А що буде, якщо ця «луна» торкнеться нас? — запитала Софія, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині.

— Ти станеш такою ж луною для наступного наймача, — коротко відповів Марк. — Тримайся за мене!

Жінка раптом зробила різкий, неприродно швидкий ривок у їхній бік...