Розділ 8. Шлях до мансарди

Двері напівпідвалу здригнулися знову, але цього разу звук був іншим — це був важкий, металевий хрускіт, ніби за зачиненими дверима хтось із силою стискав масивні залізні лещата.

— Марку! Двері клинить! — закричала Софія, марно смикаючи засувку. Металева ручка на очах вкривалася білою памороззю, а від замка тягнуло духом промерзлої землі.

— Відійди! — Марк підскочив до дверей, на льоту дістаючи з кишені латунний ключ. Він із силою провів гострим кінчиком ключа по замочній щілині, лишаючи яскраву синювату смугу іскр. — Смикай зараз!

Софія з усієї сили налягла на ручку. Замок із сухою тріскотнею піддався, і вони вискочили з офісу наосліп, буквально вивалившись на вузьку бетонну драбину напівпідвалу.

Позаду пролунав дикий, нелюдський вереск Валентини.

Софія озирнулася на секунду — і цей кадр закарбувався в її пам'яті назавжди. У глибині тьмяного кабінету, прямо з бетонованої підлоги, піднімалася густа, чорна, як смола, тінь. Вона не мала чітких обтурів, але з її центру витягувалися довгі, сухожильні відростки, які обплітали ноги рієлторки, затягуючи її під важкий дубовий стіл.

— Не дивись! Біжи! — Марк схопив Софію за зап'ястя й висмикнув на світло вулиці.

Вони вибігли на сонячний, гамірний проспект. Навколо ходили люди з паперовими стаканчиками кави, їздили машини, сміялися підлітки. Цей контраст між буденним київським днем і похмурим жахом напівпідвалу був настільки різким, що у Софії паморочилося в голові. Вона жадібно ковтнула свіже, гаряче серпневе повітря.

— Вона... вона загинула? — задихаючись, запитала Софія, спираючись долонями об коліна.

— 39-а квартира забрала свій відсоток за зраду таємниці, — Марк стояв поруч, його дихання було уривчастим, а обличчя — блідим, як крейда. — Валентина розповіла забагато. Тепер «Архітектор» знає, що ми шукаємо його.

— Хто він такий, Марку? Якщо твій дід побудував цей будинок у тридцятих... хіба справжній архітектор може бути досі живим?

Марк повільно повернув голову в бік їхнього будинку на Ярославовому Валу. Звідси, з проспекту, вежі старовинної будівлі здавалися величними й похмурими на тлі яскраво-синього неба. Найвищий поверх — стара мансарда з круглими, забитими фанерою вікнами — виглядала абсолютно мертвою.

— Мій дід не був один, Софіє, — тихо мовив Марк. — У нього був напарник. Людина, яка розробляла креслення підземних комунікацій та геометричні пропорції вентиляційних шахт. Його звали Казимир. Він зник у 1941 році під час оборони міста. Або... нам усім тільки здавалося, що він зник.

— Ти гадаєш, він увесь цей час живе в мансарді?! — витріщилася на нього Софія. — Це ж майже сто років!

— Людина не може жити сто років без їжі й сонця, — Марк дістав свій латунний ключ і подивився на нього. Метал досі залишався гарячим після контакту з дверима. — Але той, хто продав свою тінь Потойбіччю в обмін на незмінні геометричні кути... більше не є людиною. Він став серцем цієї будівлі.

Софія подивилася на свої руки. Вони все ще дрібно тремтіли. Але всередині, замість первісного паралізуючого страху, раптом прокинулося щось інше — гостре, липке відчуття люті. Люті за свій зіпсований переїзд, за втрачені гроші, за заляканий під'їзд і за дівчат, які зникли у безвісті.

— Ми піднімемося туди, — твердо мовила вона.

Марк здивовано подивився на неї: — Що?

— Ми піднімемося в мансарду, Марку. Ти, я, твій латунний ключ і моя качалка. Якщо цей «Архітектор» вважає, що може гратися людськими життями, як кубиками у своєму проклятому макеті — настав час поламати йому креслення.

Марк дивився на неї кілька секунд, а потім куточками вуст розплився у втомленій, але впертій посмішці.

— А ти небезпечна дівчина, Софіє. Знаєш що? Мені це подобається.

Він простягнув їй руку. Софія міцно стиснула його долоню.

— Повертаємося в будинок, — мовив він. — До заходу сонця ми повинні зібрати все, що залишилося від архіву мого діда. Бо сьогодні вночі 39-а квартира відчинить свої двері востаннє.

Вони повернулися на Ярославовий Вал, коли тіні від дерев уже починали видовжуватися. Під'їзд зустрів їх звичною тишею, але тепер ця тиша здавалася натягнутою струною, яка ось-ось трісне.

Піднімаючись сходами на свій поверхи, Софія раптом помітила, що двері 38-ї квартири — її квартири — були злегка прочинені. Звідти не доносилося жодного звуку, але з вузької щілини повільно просочувався знайомий сірий туман.

— Чекай тут, — пошепки мовив Марк, висуваючись уперед і закриваючи її собою.

Він повільно штовхнув двері носком черевика. Дерев'яна стулка з рипінням відчинилася.

Усередині передпокою все було перевернуто догори дном. Коробки з речами Софії були розірвані, шпалери біля заколаченої рами висіли клаптями, а на паркеті — прямо перед дзеркалом — лежав свіжий, ще вологий відбиток босої людської ноги. Але розмір цієї ноги був неприродно великим, а пальців на відбитку було шість.

— Він шукав креслення, — сказав Марк, оглядаючи розгром. — Або шукав тебе.

— Я тут, — голосно мовила Софія у порожнечу розгромовленої квартири, хоча її серце калатало десь у горлі. — І я не збираюся тікати.

Марк повернувся до неї, і в його очах спалахнула повага: — Тоді ходімо до мене. Зберемо атрибути, візьмемо карту вентиляцій і піднімемося на дах. До другої ночі залишилося чотири години.

***

Марк  швидким кроком перетнув коридор, прямуючи до своєї 40-ї квартири. Софія йшла слідом, не зводячи очей із темного кутка біля східців на мансарду. Їй здавалося, що самі стіни будинку тепер дихають — важко, з легким вологим свистом, ніби всередині старого бетону прокинулися прадавні легені.

Коли Марк відчинив свої важкі двері, Софія першою помітила дивацтво: усі чорні покривала, якими були накриті старовинні дзеркала в його майстерні, лежали на підлозі.

Вони не впали самі. Їх хтось зірвав.

Усі тридцять дзеркал — від найменших срібних до масивних підлогових — тепер відбивали кімнату. Але замість тьмяного світла настільної лампи у їхніх скляних глибинах крутився сірий, густий туман. І в кожному з них, на самій межі видимості, повільно рухалася одна й та сама висока постать у довгому темному пальті.