Розділ 7. Тінь над мансардою

Двері напівпідвалу здригнулися знову, але цього разу звук був іншим — це не був просто стук, а важкий, металевий хрускіт, ніби за зачиненими дверима хтось стискав масивні залізні лещата.

— Марку! Двері клинить! — закричала Софія, марно смикаючи засувку. Замок заклинило, а металева ручка на очах вкривалася памороззю.

— Відійди! — Марк підскочив до дверей, нальоту дістаючи з кишені латунний ключ. Він з силою провів гострим кінчиком ключа по замочній щілині, лишаючи яскраву синювату смугу іскр. — Смикай зараз!

Софія з усієї сили налягла на ручку. Замок із сухою тріскотнею піддався, і вони вискочили з офісу наосліп, буквально вивалившись на вузьку драбину напівпідвалу.

Позаду пролунав дикий, нелюдський вереск Валентини.

Софія озирнулася на секунду — і цей кадр закарбувався в її пам'яті назавжди. У глибині тьмяного офісу, прямо з бетонованої підлоги, піднімалася густа, чорна, як смола, тінь. Вона не мала чітких обтурів, але з її центру витягувалися довгі, сухожильні відростки, які обплітали ноги рієлторки, затягуючи її під стіл.

— Не дивись! Біжи! — Марк схопив Софію за руку й висмикнув на світло вулиці.

Вони вибігли на сонячний, гамірний проспект. Навколо ходили люди з кавою, їздили машини, сміялися підлітки. Цей контраст між буденним київським днем і похмурим жахом напівпідвалу був настільки різким, що у Софії паморочилося в голові. Вона жадібно ковтнула свіже, гаряче серпневе повітря.

— Вона... вона загинула? — задихаючись, запитала Софія, спираючись долонями об коліна.

— 39-а квартира забрала свій відсоток за зраду таємниці, — Марк стояв поруч, його дихання було уривчастим, а обличчя — блідим, як крейда. — Валентина розповіла забагато. Тепер «Архітектор» знає, що ми шукаємо його.

— Хто він такий, Марку? Якщо твій дід побудував цей будинок у тридцятих... хіба справжній архітектор може бути досі живим?

Марк повільно повернув голову в бік їхнього будинку на Ярославовому Валу. Звідси, з проспекту, вежі старовинної будівлі здавалися величними й темними на тлі синього неба. Найвищий поверх — стара мансарда з круглими, забитими фанерою вікнами — виглядала абсолютно мертвою.

— Мій дід не був один, Софіє, — тихо мовив Марк. — У нього був напарник. Людина, яка розробляла креслення підземних комунікацій та геометричні пропорції вентиляційних шахт. Його звали Казимир. Він зник у 1941 році під час оборони міста. Або... нам усім тільки здавалося, що він зник.

— Ти гадаєш, він увесь цей час живе в мансарді?! — витріщилася на нього Софія. — Це ж майже сто років!

— Людина не може жити сто років без їжі й сонця, — Марк дістав свій латунний ключ і подивився на нього. Метал досі залишався гарячим після контакту з дверима. — Але той, хто продав свою тінь Потойбіччю в обмін на незмінні геометричні кути... більше не є людиною. Він став серцем цієї будівлі.

Софія подивилася на свої руки. Вони все ще дрібно тремтіли. Але всередині, замість первісного паралізуючого страху, раптом прокинулося щось інше — гостре, липке відчуття люті. Люті за свій зіпсований переїзд, за втрачені гроші, за заляканий під'їзд і за дівчат, які зникли у безвісті.

— Ми піднімемося туди, — твердо мовила вона.

Марк здивовано подивився на неї: — Що?

— Ми піднімемося в мансарду, Марку. Ти, я, твій латунний ключ і моя качалка. Якщо цей «Архітектор» вважає, що може гратися людськими життями, як кубиками у своєму проклятому макеті — настав час поламати йому креслення.

Марк дивився на неї кілька секунд, а потім куточками вуст розплився у втомленій, але впертій посмішці.

— А ти небезпечна дівчина, Софіє. Знаєш що? Мені це подобається.

Він простягнув їй руку. Софія міцно стиснула його долоню.

— Повертаємося в будинок, — мовив він. — До заходу сонця ми повинні зібрати все, що залишилося від архіву мого діда. Бо сьогодні вночі 39-а квартира відчинить свої двері востаннє.