Розділ 6. Офіс з ароматом лаванди й обману

Офіс агенції нерухомості «Затишна Оселя» розташовувався в напівпідвалі старого будинку неподалік від Золотих воріт. Усередині пахнуло дешевими освіжувачами з запахом лаванди, застояною кавою та старими паперами.

Валентина Петрівна — огрядна жінка п'ятдесяти років у елегантному оксамитовому жакеті та золотих окулярах на ланцюжку — саме розмішувала цукор у чашці, коли двері офісу рвучко відчинилися.

— Ой, Софійко! Привіт, люба! — усмішка жінки була теплою, майже материнською. — Як перша ніч на новому місці? Звикаєш до високих стель?

Софія не відповіла. Вона ступила крок убік, звільняючи прохід для Марка.

Коли Марк увійшов до кабінету, усмішка на обличчі Валентини миттєво згасла. Чашка в її руках злегка забряжчала об блюдце. Очі за склом окулярів перелякано розширилися, а рум'янець на щоках змінився похмурою блідістю.

— Ви... — хрипко мовила рієлторка. — Що ви тут робите?

— Прийшов перевірити, як працює ваш комерційний відділ, Валентино, — Марк зачинив двері за собою і повернув засувку. — А то у вашої нової мешканки підлога замерзає о шостій вечора, а з-за стіни лізуть некоректні «сусіди».

Софія підійшла до робочого столу жінки й сперлася на нього долонями, нахиляючись уперед.

— Ви сказали, що попередній мешканець просто виїхав за кордон, — карбуючи кожне слово, мовила Софія. — Ви сказали, що квартира «чиста і без проблем». Навіщо ви мені збрехали?

— Дівчинко, про що ти кажеш? — Валентина спробувала повернути собі впевнений тон, але її голос зрадливо тремтів. — Будинок старий, там паркет рипить, протяги... Якщо тобі не подобається, ми можемо розірвати засунутий договір...

— Не грай у дурочку, Валю, — Марк підійшов ближче й кинув на стіл білу картонну папку, яку приніс із собою. — Це список дівчат за останні три роки. Катерина, 2023 рік — зникла безвісти. Олена, 2024 рік — забрала швидка з гострим психозом після тижня проживання. Софія — 2026 рік. Ти обираєш тільки тих, кого ніхто не шукатиме в перші кілька тижнів.

Валентина важко ковтнула повітря. Вона перевела погляд з папки на Марка, і в її очах спалахнув не просто страх, а справжня ненависть.

— Ти нічого не розумієш, хлопчиську! — випалила вона, раптом втративши свою інтелігентну маску. — Ти думаєш, ти один такий розумний зі своїми дзеркалами?! Будинок вимагає своє! Якщо він не отримає свіжу кров у 38-й, 39-а квартира розшириться на весь під’їзд! Вона зжере увесь під’їзд разом із тобою, зі мною і тими дітьми з п'ятого поверху!

Софія відсахнулася від столу. Відвертість, з якою жінка це говорила, лякала більше, ніж самі монстри.

— Ви... ви просто віддаєте людей на забій, щоб урятувати власний бізнес?! — вигукнула Софія.

— Я рятую БУДИНОК! — гаркнула Валентина. — Тридцять дев’ята — це виразка! Її треба припікати! Я отримую відстрочку на пів року для всього будинку щоразу, коли чергова дурепа підписує договір!

— Хто дав тобі цей ритуал? — Марк схопив її за комір оксамитового жакета, підтягуючи до себе через стіл. Його обличчя було за п'ять сантиметрів від обличчя жінки. — Вуличні посередники не знають таких тонкощів. Хто стоїть за прокляттям 39-ї?

Валентина засмикалася, намагаючись вирватися, але хватка Марка була залізною.

— Я... я не знаю його імені! — задихаючись, витиснула вона. — Він приходить тільки першого числа кожного місяця! Забирає відсоток від оренди й залишає печатки на дверях! Він живе на верхньому поверсі, у мансарді!

Марк на мить завмер. Його очі звузилися.

— Мансарда зачинена з п’ятдесятого року. Там немає житлових приміщень.

— Є! — пронизала тишу Валентина. — Для нього — є! Він назвався Архітектором!

У кабінеті раптом згасло світло. Люстра під стелею мовчки згасла, а лавандний аромат миттєво змінився знайомим нудотним запахом старого лінолеуму та згорілої проводки.

Двері напівпідвалу затрусилися від важкого, лункого удару з вулиці.

— Він почув... — шепнула Валентина, і її обличчя стало білим, як крейда. — Він відчув, що я розповіла...

— Софіє, до виходу! Швидко! — гаркнув Марк, випускаючи жіночий комір та вихоплюючи з кишені свій латунний ключ.