Розділ 5. Майстерня старовинних дзеркал

Квартира №40 пахла зовсім інакше, ніж помешкання Софії. Тут не було смороду старого лінолеуму чи вогкості — повітря було густим і насиченим ароматами сушеної шавлії, столярного лаку, бджолиного воску та міцної кави.

Але найдивовижнішим був звук. А точніше — його відсутність.

Як тільки Марк зачинив за ними важкі броньовані двері й поворотом ключа задіяв складну систему замків, гуркіт із коридору, рипіння паркету та скрегіт за стіною миттєво зникли. Запанувала така тиша, що Софія почула власний прискорений пульс у вухах.

— Ласкаво просимо до бункеру, — Марк скинув куртку і кинув її на старе шкіряне крісло в кутку. — Тут прокляття не чує, що ти кажеш. Можеш розслабити плечі.

Софія озирнулася довкола, все ще не випускаючи з рук свою качалку.

Помішкання Марка нагадувало щось середнє між музейним сховищем та майстернею божевільного алхіміка. Усі стіни від підлоги до стелі були завішані дзеркалами найрізноманітніших форм і епох: від крихітних кишенькових у срібних окладах до величезних підлогових дзеркал у важких дубових рамах. Але майже всі вони були накриті цупкою чорною тканиною.

— Чому вони закриті? — Софія зробила крок до найближчого дзеркала, але Марк миттєво перехопив її погляд.

— Бо відбиток — це двері без замка, — відповів він, підходячи до масивного дубового стола, заваленого кресленнями, скальпелями та баночками з пігментами. — Якщо залишити дзеркало відкритим у будинку з аномалією, ти рано чи пізно побачиш у ньому не себе, а того, хто стоїть у тебе за спиною.

Софія мимовільно відсахнулася від задрапованої рами.

— Ти живеш так постійно? Серед чорних покривал, записів свого діда та сірої солі на підлозі?

Марк увімкнув настільну лампу з зеленим скляним абажуром. Світло м’яко вихопило його профіль — виразні вилиці, темні кола під очима та неохайний пасмо волосся.

— Я живу так з того моменту, як п’ять років тому з цього будинку зникла моя молодша сестра, — його голос став пласким, позбавленим будь-яких емоцій, але в кімнаті ніби похолодало на кілька градусів.

Софія завмерла. Вона чекала почути що завгодно — історії про міські легенди, байки про окультистів, — але не це.

— Вона... вона теж зняла 39-у? — тихо запитала Софія, ставлячи качалку біля столу.

— Вона просто вийшла в під’їзд о другій ночі викинути сміття, — Марк дістав з висувного ящика стару пожовклу фотографію і поклав її на стіл. — Двері моєї квартири були зачинені. А коли я вибіг на її крик... на майданчику висіла лише її куртка. І запах смоли.

На фотографії була усміхнена дівчина з такими ж карими очима, як у Марка.

Софія відчула, як ком підступає до горла. Увесь її скептицизм, увесь роздратований захисний гумор згорів умить. Перед нею був не просто параноїдальний сусід, який лякав її казками. Перед нею була людина, яка роками веде власну тиху війну з чимось нелюдським.

— Вибач, — щиро мовила вона. — Я... я не знала.

— Ти й не мала знати, — Марк згорнув фотографію назад у стіл. — Але тепер ти розумієш, чому я не дозволю цьому будинку забрати ще й тебе. Рієлторка, яка здала тобі квартиру — це не випадковість. Її звати Валентина. Вона вже три роки здає 38-у квартиру по черзі дівчатам, які живуть самі і не мають родичів у Києві.

— Що за маячня?! Навіщо їй це?

— Вона годує 39-у, — Марк підвів на неї очі. — Що разу, коли Потойбіччя отримує жертву, прокляття будинку затихне на кілька місяців. Валентина отримує спокій і гроші, а будинок — нову душу. Ти мала стати наступною. Але ти вчинила не за сценарієм.

— Бо я дивилася у вічко?

— Бо ти не вибігла в паніці у коридор, а прийшла до мене з качалкою, — Марк востаннє посміхнувся куточками губ. — Ти змінила алгоритм, Соф.

Він підійшов до старого дивана в кутку майстерні, кинув туди чисте простирадло та важку плед-ковдру.

— Лягай спати. У моїй квартирі захисний контур триматиметься до ранку. А завтра о дев’ятій ми поїдемо в офіс твоєї "милої тітоньки". Настав час перевірити, як добре вона вміє відповідати на запитання.

Софія сіла на диван, загортаючись у теплий плед. Марк сів за свій робочий стіл, увімкнув маленьку лупу і взявся за реставрацію якогось старовинного срібного дзеркальця, ніби нічого й не сталося.

Але Софія бачила, як тремтять його пальці, коли він тримає інструмент.

— Марку? — пошепки кликнула вона, вже заплющуючи очі.

— Що?

— Дякую.

Марк не відповів, але ритмічний, заспокійливий звук його роботи супроводжував її аж доки вона не поринула у глибокий, безмислівний сон — уперше за останні дві доби.