Розділ 4. Зворотний бік стіни

Стук у стіну був не гучним, але від нього по спині Софії пробігла хвиля крижаного тиску. Це був сухий, ритмічний звук  - тук-тук-тук — ніби хтось із того боку постукав кісточками пальців по мокрому дереву.

Марк навіть не здригнувся. Він повільно простягнув руку й поклав долоню прямо на випалений знак на заколаченій рамі.

— Не рухайся, — пошепки мовив він Софії, хоча вона й так завмерла, боюся дихнути.

Гумор з обличчя Марка зник остаточно. Його зіниці розширилися, затоплюючи майже всю кару райдужку, а венки на шиї напнулися. Софія помітила, як від його долоні до потемнілого дерева проскочила тонка, схожа на статичний розряд, синювата іскра.

Стук за стіною миттєво припинився. Натомість з-за заколаченої рами пролунав шелест - ніби хтось великий і важкий повільно провів сухою тканиною по шпалерах, відступаючи в глибину темряви.

— Що... що це було? — Софія нарешті змогла вихрипіти слово, міцніше стискаючи в руках свій єдиний захист — дерев’яну качалку.

— Господар 39-ї квартири перевіряє, чи міцні петельки, — Марк повільно відвів руку від стіни. На його долоні залишився сірий слід від сажі. — Він відчув, що у квартирі з’явилося нове джерело життя. Тобто ти.

— Яке ще джерело?! Я просто наймач! У мене навіть договір оренди є! — Софія вже майже перейшла на ультразвук, але вчасно затулила рот долонею, згадавши про нічні пригоди. — Марку, поясни мені нормально. Без цього вашого містичного туману. Що відбувається з цією будівлею?

Марк зітхнув, витер руку об джинси й озирнувся довкола. Його погляд зупинився на єдиному цілому стільці біля вікна.

— У тебе є нормальна кава? Чи ти п’єш це розчинне пилоподібне місиво?

— У мене є нормальний розчинний Якобс! — огризнулася Софія. — І це не привід уникати відповіді!

— Завари кави, Софіє. Тобі знадобляться сили, бо спати ти сьогодні все одно не будеш.

Поки на тісній кухні закипав старий емальований чайник, Марк ходив коридором, уважно розглядаючи стіни. Він торкався плінтусів, оглядав одвірки й щось бурмотів собі під ніс.

За п’ять хвилин вони сиділи на дивані. Софія підібгала під себе ноги, тримаючи гарячу чашку двома руками, а Марк відкинувся на спинку, поволі сьорбаючи гіркий напій.

— Цей будинок звели у 1938 році для партійної еліти, — почав Марк, дивившись на пароподібний струмок над чашкою. — Але під час будівництва архітектор - такий собі Гнат Чорний — використав цеглу з розібраної старовинної дзвіниці й фундаментальні блоки з будинку місцевого аптекаря-окультиста. Він хотів створити «ідеальний простір», де час не руйнує бетон.

— І що пішло не так? — Софія мимовільно подалася вперед.

— Архітектура - це гра з геометрією, Соф. Якщо ти помилишся на один градус у розрахунках кутів, будинок просто впаде. А якщо ти «помилишся» свідомо в пропорціях золотого перетину... ти створиш петлю. У 1985 році в 39-й квартирі жила родина професора-фізика. Одного ранку двері квартири просто не відчинилися. Коли міліція вибила суцільний дуб, всередині нікого не було. Жодних речей, жодного меблів. Лише суха порожнеча і стіни, які розсунулися далі, ніж дозволяли габарити будинку.

— Вони... зникли?

— Вони стали частиною Потойбіччя. З того часу 39-а квартира існує як «фантомний суглоб» будинку. Вона блукає між поверхами. Але найбільше її тягне сюди. До цієї стіни. Бо раніше твоя кімната і 39-а були єдиною вітальнею.

Софія подивилася на забиту раму, з-під якої все ще стирчали шматки обірваних шпалер.

— А ти? Хто ти такий, Марку? Ти не схожий на звичайного реставратора дзеркал, який просто випадково знає історію радянської архітектури.

Марк поставив порожню чашку на підлогу. На його обличчі ковзнула похмура, гірка усмішка.

— Мій дід був тим самим архітектором, який будував цей будинок. І я - єдиний, хто успадкував його "креслення". Я тут не для того, щоб реставрувати дзеркала, Софіє. Я тут для того, щоб не дати цій будівлі зжерти останніх живих людей.

У цей момент світло в коридорі мигнуло.

Лампочка під стелею видала тріскучий звук, згасла на секунду і знову спалахнула, але тепер її світло стало дивно-тьмяним, із рожевуватим відтінком.

Софія подивилася на екран свого телефона. На годиннику світилося: 18:58.

До другої ночі залишалося ще багато часу, але годинник-соняшник на підвіконні раптом почав крутити стрілки назад з шаленою швидкістю.

— Марку... — тихо мовила Софія, вказуючи пальцем на підвіконня. — Вже починається?

Марк різко підхопився з дивана і витягнув із кишені свій латунний ключ.

— Воно міняє часовий ритм у кімнаті, — швидким, зібраним голосом сказав він. — Забудь про другу ночі. Сонце сідає, і воно прокидається прямо зараз. Зачини двері на кухню і йди за мене. Тільки нічого не торкайся!

З-за заколаченої рами в стіні пролунав гучний, виразний тріск. Залізні скоби, які тримали дерев'яні дошки, почали повільно, з огидним скрипом, викручуватися з бетону й падати на паркет...