Розділ 3. Що ховається за шпалерами

Софія стояла посеред майстерні Марка, дивлячись на власну руку. Крапля темно-червоної смоли на пальці не розтікалася і не застигала. Вона пульсувала — повільно, ритмічно, наче маленьке серце.

— Зніми це з мене, — вимовила вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Негайно.

— Якщо я просто витру її, вона впечеться в шкіру, — Марк підійшов до одного зі столів, розгрібаючи купу креслень та якихось засушених трав. — Потрібен спирт або концентрований оцет. І спокій. Припини труситися, ти розганяєш пульс, а вона реагує на адреналін.

— Як я можу не труситися?! — Софія таки не втрималася і підвищила голос, крокуючи майстернею. — Годину тому я думала, що в мене звичайний перевтом та галюцинації через плісняву! А зараз ти кажеш, що мене «помітила» якась потойбічна квартира, якої навіть немає на схемі БТІ!

Марк дістав із шафки пляшечку з темного скла та шматок чистої марлі.

— БТІ не враховує того, що відбувалося в цьому будинку в тридцятих роках, — мовив він, змочуючи тканину рідиною з різким аптечним запахом. — Дай руку.

Софія несміливо простягнула долоню. Пальці Марка були сухими, гарячими й здивовано обережними. Він м’яко зафіксував її кисть і притиснув марлю до смоляної краплі. На мить пальцеві стало боляче, ніби торкнулися гарячої кропиви, але за секунду печіння змінилося приємним холодом. Смоляний слід залишився на тканині, згортаючись у суху чорну скоринку.

— Все. Перша допомога надана, — Марк відпустив її руку й відступив на крок, знову повертаючи собі свій звичний, трохи відсторонений вираз обличчя. — А тепер слухай уважно, Софіє. У тебе є два варіанти. Перший - ти збираєш свої коробки прямо зараз і біжиш на вокзал, ночуєш у подруги чи на лавці.

— Я не можу! — випалила вона. — Я віддала за оренду останні гроші! У мене немає куди йти, розумієш? Ніяких підстраховок, ніяких багатих батьків. Це моє єдине житло!

Марк мовчки дивився на неї кілька секунд. У його темних очах на мить промайнуло щось схоже на співчуття, але він швидко приховав це за легкою, майже непомітною усмішкою.

— Тоді варіант номер два, — сказав він, спираючись спиною на край масивного дубового столу. — Ти повертаєшся до себе, але виконуєш мої інструкції. Без самодіяльності та без роздумів «а що буде, якщо я просто позирну у вічко».

— Які інструкції?

— По-перше, зніми з дверей усі металеві предмети, якщо вони там є. Залізо приваблює туман із 39-ї. По-друге, о першій п’ятдесят п’ять ти вимикаєш світло у передпокої, зачиняєш внутрішні двері в кімнату й лягаєш спати. Щоб не відбувалося в коридорі - ти не виходиш. Навіть якщо чуєш стукіт, кроки чи свій власний голос.

Софія ковтнула важку грудку в горлі.

— А якщо вона... спробує вибити двері? Як минулої ночі?

— Для цього є я, — Марк дістав із кишені невеликий латунний ключ складної форми, вкритий дрібним різьбленням. — Я живитиму захист із цього боку. Але ти маєш дати мені доступ до своєї квартири. Мені потрібно оглянути стіну, яка межує з 39-ю.

— Ні за що, — відрізала Софія, згортаючи руки на грудях. — Я ледь тебе знаю! Ти затягнув мене у свою квартиру, лякаєш казками про привидів і тепер хочеш ключі?

— Казками? — Марк брову підняв. — Софія, у тебе на дверях буквально висить смоляний знак прокляття. Якщо ти мені не віриш - іди додому, завари чайку і почекай другої ночі. Побачимо, хто з нас казкар.

Він розвернувся і зробив вигляд, що знову повертається до своїх дзеркал.

Софія стояла посеред кімнати, відчуваючи, як всередині борються раціональний глузд та первісний, тваринний інстинкт самозбереження. Глузд казав, що Марк - божевільний аферист, який хоче її виселити. Але спогад про сіре, тріснуте обличчя у дверному вічку підказував, що аферисти не вміють матеріалізувати потойбічний коридор на четвертому поверсі.

— Ну гаразд! — здалася вона, тупнувши ногою. — П’ятнадцять хвилин. Ти оглядаєш стіну, і я зачиняю двері. І качалка залишається в моїй руці.

— Як скажеш, войовнице, — хмикнув Марк, беручи зі столу важкий металевий ліхтарик та невеликий молоточок реставратора. — Ходімо.

Вони вийшли у під’їзд. Софія швидким кроком минула темні двері №39, намагаючись навіть не дивитися на червону подряпину, яка все ще вогко блікувала у світлі під’їзного вікна.

У її квартирі Марк одразу пройшов у коридор. Він не звертав уваги ні на коробки, ні на розкидані речі, а підійшов прямо до зелених шпалер на правій стіні - саме тій, яка відокремлювала квартиру Софії від порожнечі.

Він приклав вухо до стіни, замружився і простікав молоточком уздовж усієї поверхні.

Тук. Тук. Тук.

Звук був глухим, аж поки він не дійшов до кута біля самого вхідного отвору. Там молоточок видав виразне, дзвінке: Доннн.

— Тут порожнеча, — сказав Марк. — Під штукатуркою щось є.

— Що значить «є»? Там має бути суцільна цегляна стіна!

Марк не відповів. Він витягнув із кишені складаний ніж, підчепив край зелених шпалер, які й без того відклеювалися, і одним впевненим рухом сопнув їх донизу.

З під шпалер сипнувся сухий сірий пил.

Софія затамувала подих і підійшла ближче. На відкритому шматку стіни не було цегли. Там була стара, потемніла від часу підбита суцільними залізними скобами дерев’яна дверна рама.

А посередині цієї рами, прямо в дереві, було випалено той самий символ, що й на дверях 39-ї квартири.

— Вітаю, Софіє, — тихо мовив Марк, висвітлюючи ліхтариком випалений знак. — Твоя квартира не однокімнатна. Раніше це була одна велика комуналка. І твої двері у Потойбіччя - прямо у тебе за диваном.

У цей момент з-за заколаченої рами пролунав виразний, сухий стукіт. Хтось стукав у стіну з того боку.