Глава 2. Сусід з чотирнадцятого століття

Софія прокинулася від того, що сонячний промінь боляче впав їй прямо на ліве око.

Вона лежала на дивані у піжамі з качками, згорнувшись калачиком, а в правій руці досі стискала важку дерев’яну качалку, яку намацала вночі на кухні. Спина заніміла так, наче поній проїхався каток.

Годинник-соняшник, який вона ввечері поклала циферблатом донизу на підвіконня, тихо й загрозливо цокав.

— Жива, — пошепки мовила Софія до порожньої кімнати.

Вона різко підхопилася, шльопаючи босими ногами по паркету, і підбігла до вхідних дверей. Сонячне світло з вікна коридору м’яко освітлювало підлогу. Ніякого туману. Ніякого смороду сірки. Звичайнісінький коридор «сталінки».

Софія припала оком до вічка. За дверима простягався абсолютно нормальний під’їзд: обшарпані жовті стіни, закритий електричний щиток і вазон з полув’ялим фікусом на підвіконні між поверхами.

— Мені просто треба менше пити кави на ніч, — пробурмотіла вона, розтираючи скроні. — Або це був галюциногенний пил зі старих шпалер.

Але коли вона відімкнула замок і відчинила двері, щоб забрати залишені на порозі порожні коробки, її погляд упав на сусідні двері.

Квартира №39.

Вона була прямо навпроти. Але якщо ввечері Софія не звернула на це уваги через втому, то зараз, при денному світлі, деталі кидалися в очі. Двері були старі, з темного, почти чорного дуба, без дверної ручки. А там, де мав бути номер... фарба була здерта до самого дерева.

На рівні її очей прямо на темному дубі висіла свіжа, наче щойно виведена червоним маркером, подряпина у формі перекресленого кола. З неї повільно, крапля за крапкою, стікала густа прозора рідина, схожа на деревну смолу.

«Ніколи не дивися у вічко після другої ночі…» — відлунали в голові нічні слова сусіда.

— Так, досить з мене цієї містики, — вилаявся Софія. — Я плачу за ці квадратні метри п’ять тисяч гривень, і я маю право знати, хто тут розбризкує сироп по під’їзду!

Вона рішуче зробила три кроки ліворуч і підійшла до дверей квартири №40.

Двері були сучасні, броньовані, але оздоблені дивною кованою решіткою у формі переплетених гілок. Софія натиснула на дзвінок. Зсередини пролунав важкий, глибокий звук — ніби вдарили у бронзовий гонг.

За дверима запанувала тиша. Вона подзвонила ще раз, довше.

— Якщо ти не відчиниш, я почну стукати качалкою! — гукнула вона.

Через п’ять секунд клацнув складний замок, і двері повільно розчинилися.

На порозі стояв він.

Сусід виявився високим, крислатим хлопцем років двадцяти семи. На ньому була чорна футболки з вицвілим логотипом якоїсь рок-групи та заляпані сірою фарбою джинси. Темне, трохи розпатлане волосся падало на чоло, а під очима залягли глибокі тіні - такі зазвичай бувають у студентів під час сесії або у людей, які не спали останні три дні.

Але найгіршими були його очі. Карі, майже чорні, і неймовірно уважні. Вони сканували Софію від її піжами з качками до качалки у руці за декілька секунд.

— Качалка? Серйозно? — його голос був низьким, з легким оксамитовим хрипом. — Ти зібралася готувати пиріжки чи бити демонів? Бо для першого зарано, а для другого - інструмент так собі.

Софія уперла руку в бік, намагаючись виглядати максимально загрозливо.

— Я зібралася дізнатися, що за цирк тут відбувався вночі! Хто ви такий? Що це за марення з вічком? І чому з сусідніх дверей тече якась липка гидота?!

Хлопець повільно зітхнув, витягнув із кишені яблуко і з гучним хрускотом відкусив шматок.

— Мене звати Марк. Я твій сусід. Жодного цирку тут немає, це звичайний будинок 1938 року побудови. А липка дрянь на 39-й — це смола. Дерево всихає.

— Смола? — Софія аж поперхнулася від такої нахабності. — Я бачила лабіринт! Я бачила... якусь істоту з сірою шкірою, яка йшла прямо до моїх дверей!

Марк припинив жувати. Його погляд миттєво змінився — з іронічно-байдужого на гострий, як лезо скальпеля. Він ступив крок уперед, змусивши Софію мимовільно відступити на півкроку назад.

— Ти дивилася? — тихо запитав він.

— Що?..

— Ти дивилася у вічко, коли почула скрегіт? Ти стояла там і розглядала його?

— Ну... так. Я думала, це злодії.

Марк вилаявся крізь зуби, схопив її за передпліччя і одним ривком затягнув у свою квартиру, глухо зачинивши за ними броньовані двері.

— Ей! Відпусти! Я зараз… — Софія замахнулася качалкою, але Марк легко перехопив її зап’ястя. Його пальці були дивно гарячими, ніби у нього була висока температура.

— Заткнися і слухай, новоселе, — сичав він їй прямо в обличчя. — Вона тебе побачила.

Квартира Марка зовсім не була схожа на житло. Це була скоріше майстерня, завалена старовинними дзеркалами в масивних рамах, сухими квітами, якимись мідними приладами й картами Києва столітньої давнини. У повітрі пахло кавою, лаком для дерева і чимось солодкувато-огидним, схожим на запечену кров.

— Хто "вона"? — Софія відчула, як до горла підступає липкий страх, який запевнив себе заспокоїти вранці.

Марк відпустив її руку і підійшов до великого круглого дзеркала, накритого чорним оксамитовим покривалом.

— Цей будинок збудований на місці старого цвинтаря й аптеки одного окультиста, — швидко розказував він, перебираючи на столі дивні кістяні голки. — У 39-й квартирі ніхто не живе з вісімдесят п’ятого року. Бо її не існує у нашому просторі. Це розрив. І все, що живе всередині цього розриву, щоночі шукає двері, аби вийти назовні.

— Ти... ти божевільний, — Софія повільно відступала до виходу. — Ти просто божевільний реставратор, якому треба пити заспокійливе.

— Якщо ти мені не віриш, — Марк обернувся, і Софія завмерла. На його шиї, прямо під коміром футболки, виразно темнів свіжий, глибокий слід від трьох довгих, неприродно тонких пазурів. — Подивися на свою праву руку.

Софія опустила очі на свою долоню, якою тримала качалку.

На вказівному пальці висіла тонка, свіжа крапля червоно-коричневої смоли. Вона повільно пульсувала, наче жива.