Глава 1. Нуль квадратних метрів

— Якщо там будуть таргани, я виселяюся прямо на лавочку. Я серйозно, Аня, — Софія затисла телефон плечем, перехоплюючи важку картонну коробку, на якій маркером було виведено «КУХНЯ / КРАН/СУХІ». — Я віддала за цю діру останні гроші. Буквально. У мене на картці залишилося вісімдесят чотири гривні. 

— Софка, це центр Києва, — гаркнув у динаміку голос подруги крізь шум метро. — За п’ять тисяч гривень на місяць у центрі ти мала б радіти навіть сусідству з полком тарганів! Вони хоча б за опалення не платять. Ну що там, під’їзд дуже страшний?

Софія зупинилася на майданчику четвертого поверху і витерла чоло тильним боком долоні.

— Під’їзд виглядає так, ніби тут у сорок першому знімали кіно про окупацію і забули прибрати декорації. Жовті стіни з лускою фарби, запах смаженої цибулі та старого паперу. І ліфт… Аня, цей ліфт їде так, ніби всередині хтось повільно пережовує металеві ланцюги.

— Головне - стелі високі! До речі, ти вже бачила свого дивного сусіда? Рієлторка щось казала про хлопця з сорокової?

— Не бачила. Тут взагалі глухо, як у підвалі. Все, Ань, я скидаю коробку, бо в мене зараз відваляться руки. Зізвонимося.

Софія скинула виклик, повернула ключа в старому замочному отворі й штовхнула плечем масивні дерев’яні двері.

Квартира зустріла її специфічним духом: сумішшю сухої шашелі, давно вивітреного лавандного освіжувача та чогось металевого, схожого на запах мідних монет, якщо довго тримати їх у гарячій долоні.

Вона впустила коробку на підлогу. Гуркіт ехом відбився від високої стелі.

— Ну, привіт, мої нові хороми, — мовила вона в порожнечу.

Квартира була дивною. Однокімнатна «сталінка» з витягнутим, як кишка, коридором. На стінах -  шпалери у блідо-зелену смужку, які в кутах уже починали згортатися у трубочки. Але найгіршим був паркет. Він рипів не просто від кроків — він видавав цілу гаму звуків: від тонкого писку до глухого стогону, залежно від того, на яку дощечку ти наступаєш.

Софія підійшла до вікна у вітальні. Вид відкривався на внутрішній дворик-колодязь, затягнутий тінями. На протилежному боці будинку, у вікні навпроти, замиготіло тьмяне жовте світло. Хтось засмикнув цупку штору.

— Привіт і тобі, анонімний сусіде, — буркнула вона.

Годинник на стіні — старий, із пластиковим циферблатом у формі соняшника — гучно клацав. Тік. Так. Тік. Так.

Софія підійшла до нього, щоб переставити час, і забарилася. Секундна стрілка сіпалася на місці. Вона робила крок уперед, а потім - дригаючись, наче танцювала хіп-хоп, поверталася назад. Вперед-назад. Вперед-назад.

— Чудово. Ще й годинник з депресією, — зітхнула Софія і просто зняла його зі стіни, поклавши циферблатом донизу на підвіконня.

До опівночі вона встигла розібрати дві коробки із трьох, випити розчинної кави з вінця надщербленої чашки та тричі вилаятися на систему водопостачання, яка видавала з крана іржавий струмінь завтовшки з олівець.

О 01:45 Софія вже сиділа на дивані у піжамі, гортаючи стрічку новин у телефоні. Очі злипалися, а спина вила від навантаження. Вона вже майже заснула, коли це сталося.

Сссскрррр-ххх.

Звук пролунав із коридору. Це не був рипіння паркету під ногами. Це був сухий, виразний скрегіт — ніби хтось цвяхом повільно веде по зворотному боці її вхідних дверей.

Софія завмирала. Екран телефона висвітлив її бліде обличчя. Здалося. Старий будинок, дерево всихає, протяг.

Сссскрррр-ххх.

Цього разу довше. Знизу догори.

— Так, стоп, — пошепки мовила Софія до себе. Серце зробило важкий поштовх і провалилося кудись у живіт.

Вона піднялася з дивана, намагаючись не наступати на рипучі паркетини (що було майже неможливо), і навшпиньках вийшла в коридор. У передпокої панувала суцільна темрява. Єдине джерело світла — тьмяне сріблясте коло від вуличного ліхтаря на підлозі.

Вона підійшла до дверей. Холодне повітря тягнуло з щілини знизу.

Скрегіт припинився.

Софія затамувала подих, нахилилася і приклала око до маленького металевого вічка.

Зазвичай у вічко було видно шматок жовтої стіни під’їзду, електричний щиток та сходи. Але зараз там не було під’їзду.

За дверима була чорнота. Не просто темрява, а густий, непроглядний туман, який повільно кружляв, наче дим від згаслого вогнища. І десь у глибині цього туману — метра за три від її дверей — світилася одинока, слабка лампочка без плафона.

Під нею простягався довгий, безкінечний коридор зі старими дверними прорізами, якого фізично не могло бути в її під’їзді.

— Що за… — видихнула вона, відхиляючись.

Софія заплющила очі, порахувала до трьох, витерла очі кулаком і знову припала до вічка.

Лабіринт нікуди не зник. Більше того: туман у глибині заворушився.

З темряви повільно, крок за кроком, вимальовувався силует. Хтось ішов. Поволі, трохи кульгаючи на праву ногу. Висока, викривлена постать у чомусь довгому й темному. Вона наближалася прямо до її дверей.

Софію скував такий дикий, первісний страх, що вона не могла навіть поворухнутися. Вона просто дивилася, як постать підходить все ближче. Ось вже можна було розгледіти довгі, неприродно тонкі пальці, які звисали вздовж тіла…

Постать підійшла майже впритул до вічка. З іншого боку.

Софія бачила лише частину обличчя — сіру, вкриту глибокими тріщинами шкіру і сухе, бліде око, яке дивилося прямо на неї крізь лінзу.

Воно знало, що вона там.

І в цей момент двері вибухнули гучним, металевим ГУП! — ніби з того боку в них врізалися усім тілом.

— А-а-а! — Софія відскочила назад, спіткнулася об власні капці й боляче гепнулася на куприк.

Вона дихала так часто, наче пробігла марафон. Руки тремтіли.

З того боку дверей пролунав клац заскочки. А потім — абсолютно спокійний, глухий чоловічий голос:

— Якщо ти зараз не відійдеш від дверей і не припиниш горланити, я викличу поліцію. Або психоневрологічний диспансер. Залежно від того, хто швидше приїде.