Не дивись на вогонь

Чуже життя.

Саме так роздивлявся це Олег. Курортне селище, усі ці люди, що лежали чи не цілими днями на піщаному пляжі, а ближче до вечора тинялися вулицями, одягнені, - чи не дуже одягнені, - майже так, як і вдень на пляжі. Шукаючи дискотеки чи де випити. А можливо, і чогось іще. Хтозна? Він не був любителем такого відпочинку, та й взагалі не дуже-то пам’ятав, коли по-справжньому відпочивав.

Але зараз був змушений ходити серед них, обідати та вечеряти у тих самих кав’ярнях, - кухня, здебільшого, була дуже пристойна, але – якби не гучна музика… Втім, вибору не було. Як не дивно, купити продукти, щоб куховарити самому, тут майже не було де. Усе було влаштовано для відпочивальників, які воліли не мати клопоту й із приготуванням їжі. А місцевих, здається, й не залишилося. Або вони жили у інших місцях. А тут, на першій та другій лінії від моря, навіть звичайні приватні будинки були перебудовані у невеличкі готелі.

Його будинок тут теж, немов острів. У бурхливому та дуже шумному морі.

Його – але він не відчуває цей будинок своїм.

Втім, справа йшла до вечора, а поїсти, так чи інакше, потрібно. Тому, вийшовши з будинку, Олег попрямував до чи то кафе, чи то невеличкого ресторану, - він точно не знав різниці. Заклад звався «Пелікан», та відрізнявся не лише тим, що годували тут смачно, але й атмосферою. На майданчику під навісом були столи на кілька персон, і далеко не завжди вони були зайняті компаніями, тому поряд могли опинятися зовсім незнайомі люди. Як у «Макдоналдсі». Хоча офіціанти тут працювали, майже як роботи, при цьому не записували замовлення, - доводилося лише дивуватися, як запам’ятовують, але на його пам’яті ще ніколи нічого не переплутали. А ще – власник, мабуть, не вважав, що чим гучніша музика, тим більше відвідувачів. Тому за чотири дні, що провів тут, Олег вподобав це місце.

-Тут вільно? – спитав він, показуючи на порожній стілець. Майже єдиний вільний зараз під цим навісом з очерету. Тому дівчина, що сиділа поруч, піднявши очі, зовсім не здивувалася, та відповіла:

-Так.

-Дякую. – Напевно, не подумала, що він тут … не просто так. І добре, якщо не подумала. Досить вже того, що їхні місця за цим довгим столом відділені від інших підпорою навісу. Але, зробивши замовлення, подивився на несподівану сусідку, та несподівано видав: - А я, до речі, вас бачив.

-Де? – спитала дівчина більш здивовано, ніж можна було очікувати.

-На пляжі. Майже вночі. Ви йшли біля самої води. Та пройшли повз мій будинок. Потім сіли на пісок, посиділи хвилин з п’ять, та пішли далі. – Олег посміхнувся. – Я ще подумав, що за таємнича незнайомка самотньо блукає ночами.

-Тепер за законами жанру ви маєте спитати, як мене звати. – Дівчина ледь помітно відповіла на посмішку. – Оксана.

-А я Олег. Та, взагалі, нічого такого не мав на увазі, а, дійсно, опинився тут випадково.

-Але ж познайомилися, - слушно зауважила Оксана.

-Ну … так сталося. – Він подивився дівчині у вічі. – Хоча жалкувати про це буду.

На останню фразу Оксана не відповіла, натомість зауважила:

-Якщо це той будинок, який єдиний був темний, то від нього досить далеко.

-Якщо чесно, то я стояв на балконі, а він виходить на пляж, та дивився у підзорну трубу на море. Навіть не гадав, що там уночі хтось буде, але побачив рух та навів трубу… Добре, що у місячному світлі усе видно. А тепер упізнав. Випадково.

-А може, й ні.

От чого завгодно очікував Олег від цієї розмови, але не такого. Втім, заперечувати не збирався теж. Співрозмовниця була того гідна. Років двадцяти п’яти, брюнетка із темними очима та доброю фігурою, - це він роздивився ще тоді, у місячному світлі. А тепер дивився на вираз її обличчя. Здавалося, поговорити із незнайомою людиною, - було саме те, що їй зараз потрібно.

-А не боялися ходити там … на самоті? – вирішив поцікавитися Олег.

-Ніколи не чула, щоб тут було небезпечно.

Вони самі не помітили, як перейшли на «ти». Оксана розповіла, що, власне, приїхала сюди із хлопцем, але на другий день посварилися, й він поїхав, сказавши на прощання, що більше бачити її не хоче. Вона вирішила залишитися, якщо кімнату вже оплачено. Та й вирішувати, як дістатися міста, ще треба буде, бо машина була саме в Андрія… Олегові тепер було зрозуміло й те, чому вона опинилася сама на тому пляжі, й цей погляд, - спочатку здалося, що стомлений, але справа була у іншому… А дівчина тим часом спитала, що ж робить тут він.

-Тим більше, твій будинок тут, здається, єдиний, який не переробили, щоб здавати кімнати.

-Так. Бо тут жив мій дядько. Колишній капітан далекого плавання, а побудував цей будинок ще давно, років з тридцять тому. Він не мав необхідності так заробляти. Хіба що іноді туристів на катері катав. Мене теж. Знаєш, як незвично з моря усе виглядає..? Здалеку, теж якщо крізь підзорну трубу дивитися… Щоправда, навряд чи зможу тобі показати. Бо керувати катером не вмію, - зізнався Олег. – Мабуть, потрібно буде тепер навчитися. Тому що дядько з півроку тому помер. Та будинок разом із катером і дістався мені після нього… А вдома, у Києві мені жити … майже й ніде. От і думаю тепер, чи переїхати сюди назавжди.

Вони замовили вина та стали розмовляти про те, чи добре це – жити біля моря. Особливо, якщо тут такий шум. Щоправда, Оксана, яка сама виявилася одеситкою, та добре знала, що відбувається у області, сказала, що це лише у сезон так, а більшу частину року тут нудьга смертна. Олег, зі свого боку, вважав, що це називається спокоєм. Оксана, зі свого боку, вважала, що за можливість жити біля моря можна віддати, що завгодно. Вона обожнювала море. Навіть, - якщо вже сама не може бути моряком, - обираючи тему для майбутньої дисертації на історичному факультеті, взяла таку, що пов’язана із морем.