Розділ 39.

Анна

Слова батька вибивають мене з колії. Я не знаю, як реагувати. Виходить, через мене, він поїхав, через мене, втратив бізнес.

Але чому він нічого не сказав? Чому не пояснив? Чому не подзвонив? 

Ох, як же багато залишилось запитань…

І ці фото з Ольгою… Я бачила їх на власні очі… Нічого не розумію.

Я ненавиділа його весь цей час, хоча повинно бути навпаки. А може і є.

Він поїхав в інше місто, щоб почати нове життя, з нуля. Без мене. Але доля вирішила познущатись з нас обох зіштовхуючи знову лоб в лоб.

Я не хотіла нічого змінювати, виясняти, копатися в минулому. Що зроблено, того не повернути. Зараз, треба змиритись і жити далі, ніби нічого не сталось.

Знаю, це неможливо. Побачивши його мій власний світ, який я так вдало будувала ці два роки, дав тріщину. Тільки це нічого не змінює.

Влад тепер не той. Він чужий і холодний. І мені треба змиритися, з його появою в моєму житті.

Весь похмурий ранок я проводжу на пірсі. Він став моїм улюбленим місцем за ці дні. 

Цього разу я тут одна. Море, на диво спокійне, погойдується рівненькими хвильками. 

Розсекреченого незнайомця більше не видно. Або він став краще маскуватись. Я обводжу поглядом узбережжя, але його нема. 

Я бачила його кожного дня, починаючи зі свого приїзду. Виходить, він слідкував за мною? Проте, жодного разу не підійшов, за виключенням першої зустрічі, коли я,  саме на цьому місці фотографувала море. Побачив, і побіг наче ошпарений, не сподіваючись зустріти мене тут.

Не знаю, навіщо я згадую це все. Тільки гірше роблю, але не можу нічого вдіяти. Він засів у мене десь на підсвідомому рівні і викорінити його звідти неможливо.

Урочистості з нагоди відкриття філії Будінвесту не заплановані. Все має бути тихо, без жодного галасу. Ми з батьком під’їжджаємо під офіс, залишаючи машину на стоянці. Він завтра відлітає назад до Києва, покидаючи мене одну. Ну тобто, з охороною. А ще, він залишає мені автомобіль, щоб я змогла без перешкод добиратися на роботу.

День сьогодні відповідальний. На обід запланована зустріч з замовниками, яка повинна закінчитись підписанням угоди.

Моя секретарка – Людмила Іванівна, зустрічає мене привітною посмішкою.

На вигляд їй років під сорок. Коротко стрижена блондинка, з досвідом роботи понад 15 років.

Для батька, головним критерієм завжди був досвід. Не знаю, чи це було правильним.

Я згадала, як вперше ступила на сходи Інвесткапіталу, в надії одержати тут роботу. Тоді і мови не було про досвід роботи. А де ж йому взятися, якщо я тільки після університету? Але мені дали шанс спробувати, і саме тоді, я повірила, що можу досягти чогось сама.

Рівно о 13:00 до переговорної заходять двоє чоловіків, в сірих ділових костюмах, немов брати-близнюки, тільки один трохи нижчого зросту, ніж інший. Вони, по черзі тиснуть батькові руку, а до мене мило посміхаються.

З батьком вони співпрацюють давно, тому проблем не виникає, і ми без жодного сумніву заключаємо намічену угоду. Тепер наша компанія буде займатися будівництвом нової бази відпочинку.

- Вітаю, Анно! Початок покладено, - радісно виголошує батько проводячи мене в кабінет.

- Так, тату. Ніби не погано почався перший робочий день, - зізнаюсь я.

Ми проходимо всередину і батько замикає двері на ключ. Я з підозрою дивлюся на нього, не розуміючи його дій.

- Так безпечніше, - відповідає батько на моє німе запитання.

- В нас же купа охорони, - саркастично промовляю і сідаю в крісло.

- Доню, я сьогодні відлітаю, і повинен впевнитись, що з тобою все буде гаразд і ти не наробиш дурниць.

Тато сідає навпроти і я помічаю тривогу в його очах.

- Я тебе не підведу, - намагаюсь запевнити його, але він лише хитає головою.

- Знаю, але я не про це. Ти говорила з Владом? – несподівано запитує він, а мене ніби вдаряє струмом, коли я чую його ім’я.

- Ні! – зізнаюсь. – Я не знаю, про що з ним говорити.

- Ясно. Самі розберетеся, не маленькі вже, - важко зітхає батько. – Тільки пообіцяй мені, що ти завжди будеш слухати його, а якщо, раптом, помітиш щось підозріле – відразу казати йому. Запам’ятай – він єдиний, кому ти можеш повністю довіряти, - суворо виголосив свої настанови батько, а мені чомусь стало смішно.  Раптом згадала, як він, колись, кричав, коли дізнався, що я зустрічаюсь з Владом, як ненавидів його. А тепер він став єдиною людиною, ну крім мене, якій він довірився. Забавно вийшло, правда?

- От що я сказав такого смішного? – розізлився батько, насупивши брови.

- Нічого, тату. Я все зрозуміла, - ховаючи посмішку сказала я, майже серйозно.

- Сподіваюсь.

Я відвожу його в аеропорт і проводжу поглядом до місця реєстрації. Якась хвиля суму накочується на мене, до очей підступають сльози. Я махаю йому рукою на прощання і розвертаюсь до виходу.

Ну от і все. Знову я залишилась в цьому місті сама.