Розділ 34.

Тиждень по тому.

- Привіт, тату – відкривши двері його кабінету промовила я.

- Привіт, доню, - вітається батько, відірвавшись від комп’ютера. На його обличчі ледь помітна посмішка. Здається, він в доброму гуморі. Хоча я планувала підняти його настрій ще більше.

- Рада бачити тебе в хорошому настрої, - відмічаю я опускаючись на диван.

Його очі так і світяться від радості, наповнюючи кабінет позитивною енергетикою.

- Я викупив землю, - несподівано заявляє батько, усміхаючись кутиками губ.

- Ого, - не стримую свого здивування. – Як тобі це вдалося?

- Сам не знаю. Декілька днів тому Білозерський зателефонував і сказав, що папери вже готові.

Так просто? З чого б це раптом? Невже пожалів? Мій мозок атакували безліч питань і я з подивом дивилася на батька, не знаючи, як реагувати.

- А як же заміж за його сина? – не стрималась я.

Батько помітно напружився і заперечуючи похитав головою. Потім опустив очі і зітхаючи промовив:

- Вибач, доню. Я не мав права втягувати тебе в ці справи.

І я вибачила. Хоч і майже погодилась. Та цього йому знати не потрібно.

Сьогодні в мене була важлива справа, яка мала на меті обрубати будь який зв’язок з Соколовським.

- В Будінвест юриста не треба? – тихо запитала я, скануючи батькове обличчя, яке загорілось знаками питання.

- Треба, - невпевнено кивнув тато, так же пильно роздивляючись мене. – Щось сталось? – підозріло вигнув брови він, а я лише відвела очі в бік, стримуючи сльози.

- Тепер я буду працювати на тебе.

- На нас, - підправив батько.

Я поїхала в Інвесткапітал. Працювати там більше не в моїх правилах.

Переступаючи поріг компанії, мені все нагадувало про нього. Навіть повітря було просякнуте його запаморочливими парфумами. Перебувати тут було справжньою каторгою.

В холі я зіштовхнулася з Євгеном, який жваво розмовляв з кимось по телефоні. Тоді, я не звернула увагу на те, що він досі тут. Подумала, що це на краще. Не хотіла лишній раз стикатися з Владом.

- Доброго дня, Анно. Радий бачити вас в Інвестакапітал, - якось дивно посміхаючись промовив він.

- Доброго дня, Євгене. Мабуть, наша зустріч тут, остання. Я звільняюсь.

На його обличчі не з’явилось ні краплі здивування. Невже, все на стільки передбачувано?

- Це твоє остаточне рішення?

- Так, - без краплі сумніву промовила я.

- Тоді розрахунок отримаєш в бухгалтерії, а заяву залишиш в мене на столі, - байдуже промовив він. – Успіху.

- Дякую, - так само холодно вимовила я.

З Соколовським ми не перетиналися. В мене склалось враження, ніби він просто уникає зустрічі. Мабуть, складно дивитися в очі людині, яка сліпо вірила кожному твоєму слову, а ти запросто взяв і зник з її життя.

А я чекала. Наївна. Весь тиждень чекала, що він приїде,і скаже, що це все не правда. Чи хоча б зателефонує, або напише повідомлення.

Але він навіть не намагався. Я вигадала собі принца з казки, який виявився лише дитячою фантазією. Та життя – штука, зовсім далека від казок, де добро перемагає зло. Воно жорстоке і непередбачуване, і вчить  зовсім не прощати, а навпаки, більше нікому не довіряти, окрім себе.

Чомусь, саме зараз згадала рядки з одного вірша:

«Життя все розставить, як треба,

І руки затягне петлею.

Спочатку, підкине до неба,

А потім, зрівняє з землею».

Я вискочила з офісу Інвесткапіталу,  і навіть не озираючись побігла до свого автомобіля. Всередині мене була порожнеча і просто необхідно було її чимось заповнювати, аби не загубитись в ній самій. А я хотіла загубитись…

В людей є різні способи заповнення порожнеч. Хтось, заливається алкоголем, який лише приглушує біль, а потім зовсім покидає організм, утворюючи ще більшу діру в душі і нестерпний головний біль. Хтось, кидається в пошуки нових половинок, заповнюючи  свою порожнечу кожним новим партнером. Хтось, можливо, поєднує ці два способи, не розуміючи, що вони мають короткотривалу дію.

Для себе я обрала третій, який вважала найбільш дієвим – працювати. Багато і наполегливо, щоб не мати вільної хвилини, щоб приходити додому і падати від втоми. Я вірила, що час найкращий лікар.  І рано чи пізно, порожнеча затягнеться.

Я влаштувалася в компанію батька. Роботи було - не початий край. Будінвест переживав важкі часи, так само, як і я. Ми були з ним товариші по нещастю.

Тому, маючи гарну славу, рятувальника, я почала допомагати батькові.

Він поступово вводив мене в курс справ. Голова йшла обертом від купи нової інформації. Я була юристом і по сумісництву правою рукою батька.

Після зради його друга – Смоляра, він нікому не довіряв. Нікому, крім мене. Тому, за цей час, ми дуже зблизились з ним і стали непоганою командою.