Розділ 32.

Батько свердлить мене пронизливим поглядом в очікуванні відповіді. Я бачу, як він плекає надії на мою згоду і мені жаль. Жаль, але це занадто для мене.

- Тату, вибач. Я не зможу, - опускаючи голову видавлюю з себе. – Я… я постараюсь, щось вигадати, але заміж за того мерзотника  - ніколи.

- Я розумію, - розчаровано киває він. – Я не буду на тебе тиснути, це не в моїх правилах, - запевняє батько. – Пообіцяй, що не розповісиш про це Владу. Він не повинен дізнатися.

- Тату, ви ще не награлися в цю гру, хто кого? Невже ти і далі його ненавидиш? – вириваються питання один за одним.  Батько підходить ближче і кладе руку мені на плече.

- Він хороший хлопець, я це визнаю. Це для його ж блага. Влад надто емоційний, коли справи торкаються тебе. Не варто його провокувати, щоб він знову не наробив дурниць.

Тут я з ним цілком згідна. Якщо він почує про Білозерського, боюсь, наступного разу я його не витягну.

Батька теж можна зрозуміти. Він хапається за будь яку соломинку, аби врятувати справу всього свого життя. Чому доля така не справедлива? Чому  так сталося, що лише в одну мить він втратив все, чого досягнув за таке не просте життя. Чому люди думають, що можуть вершити долю інших?

- Я нічого йому не скажу, - запевняю батька і підводжусь з крісла. – Мені треба все обдумати.

Батько лише киває в знак згоди і виходить разом зі мною. Здається, тільки зараз він помічає, що я накульгую.

- Анно, тобі треба до лікаря. Хай огляне ногу.

- Білозерським не подобаються інваліди? – саркастично посміхаючись вимовила я. Батько тяжко видихнув. Ніколи не вмів сприймати жартів.

Ми швидко попрощалися і я покинула цей обтяжливий будинок.

По дорозі до офісу мене оповили думки. Я зразу відкинула варіант з заміжжям. Лише при одній згадці Богдана  моє тіло пронизував неприємний холод. Цього разу ситуація була куди складніша, ніж з Владом. Батько аж змарнів, від хвилювання. Навіть не знаю, що буде з ним, якщо він втратить все, що так наполегливо будував.

Єдина людина, з якою я могла поділитися і порадитись, була Марта. І сьогодні в мене запис на манікюр. Думаю, вона допоможе щось вигадати.

Дорога до офісу пролітає зі швидкістю світла. Поринувши в свої роздуми, я не помічаю коли таксі зупиняється.

Знову ці знайомі сходи Інвесткапіталу. Я піднімаю голову, в надії побачити вікно Владового кабінету.

Він навіть не підозрює, що я вирішила навідатись до нього. Цікаво побачити його вираз обличчя. Я ж не дуже відволічу його від справ своїм візитом?

Двері ліфта відчиняються і я впевнено проходжу до приймальні Влада. Секретарка кидає прискіпливий погляд, а потім натягнуто посміхається.

- Доброго дня, - вітаюся я. – Владислав Андрійович в себе?

- Доброго дня. Так. Він на місці. Я повідомлю про ваш прихід, - говорить вона, але я не чекаючи дозволу заходжу в його кабінет.

Влад стоїть спиною до дверей і розмовляє з кимось по телефону. Я роблю кілька кроків йому на зустріч, стукаючи підборами по паркету. Він повертається обличчям і кутики його губ повзуть вгору. Влад швидко завершує розмову і відкладає телефон в бік.  Підходить до мене і я розчиняюсь в його обіймах.

- Радий, що ти приїхала, - шепоче мені і торкається щетиною мого обличчя.

Я обвиваю його шию руками і ніжно цілую в губи. Внизу живота спалахує справнє полум’я, яке проходить по всьому тілу. Він міцно притискає мене до себе гаряче відповідаючи на мій поцілунок. Потім він зупиняється і стримуючи своє важке дихання і вказує рукою на стілець.

- Треба поговорити, присядь на хвилинку.

Сьогоднішні розмови мені явно не до вподоби, але я чемно підкоряюся йому. Зі всіх сил намагаюся триматися спокійно, хоча всередині дике хвилювання не дає спокою.

Влад тягне своє крісло і сідає навпроти мене.

- В нашій компанії завівся кріт, який зливає інформацію твоєму батькові, а може ще комусь, - випалює Влад, проводячи пальцями по жорсткій щетині.

- Хто він? – відразу запитую я.

- Мені важко було в це повірити, але кріт – Євген, - зітхає Влад опускаючи голову. Мабуть це виявилось для нього справжнім шоком. Він же був його другом. Хоча, з такими друзями і ворогів не треба. Мені теж якось важко це сприйняти. Він завжди був таким ввічливим до мене. Хоча, може, просто добре грав свою роль.

- Це так несподівано, - ділюся своїм здивуванням. – Ти ж йому довіряв, майже, як собі. Он всі справи йому довірив. Ти точно впевнений? – перепитую його, сама не вірячи остаточно.

- Анно, я все перевірив. Помилки бути не може. Для мене це такий же шок, як і для тебе.

- Владе, благаю, не нароби дурниць знову,  - прошу його. Навіть не знаю, що чекає Євгена, коли вони перетнуться.

- Не бійся, я його пальцем не торкнуся, - запевняє мене. – Я вмію вчитися на своїх помилках.

Це, мабуть, він Богдана мав на увазі. Від згадки про нього мене знову тіпає. Чорт, треба щось вирішувати. Владові нічого не скажу. На нього он, і так навалилось.