На дорозі шалені затори і я спізнююсь на пів години. Паркую машину і швидкими кроками наближаюсь до дверей закладу. Зал напівпорожній. Я вловлюю знайоме обличчя і накульгуючи крокую до його столика.
Врешті Богдан мене помічає і кидає здивований погляд. Я теж дивуюсь, коли бачу його не в дорогому костюмі з краваткою, а в чорних джинсах і світлій сорочці. В них в мерії новий дрес-код?
Він підводиться і відсовує мені стілець. Намагається бути ввічливим, хоча виглядає розгублено.
Або й справді моя кульгавість – його рук справа. Я відганяю зайві думки і пробую зосередитись. Потрібно якось розпочати розмову.
- Я так розумію, ти прийшла поговорити про Влада? – починає розмову Богдан. А він передбачливий.
- Так. Він думав, що це ти намагався мене вбити тої ночі, - починаю я хриплим голосом. – От і не стримав емоції.
Богдан лише хмуриться. Кидає погляд на мою ногу, а потім на мене. Тепер він дивиться з презирством. Радіє, що все так обернулося.
До нас підходить офіціант. Я замовляю американо з молоком, а Богдан еспрессо.
Десь в глибині душі, я розумію, що нічого хорошого з цієї зустрічі не вийде, але все одно стараюся вести себе стримано.
- Тобто, ти хочеш сказати, коли він товк мене мало не до крові, це всього лише не стримав емоції, - він злосно посміхається, а потім продовжує. – Я навіть радий, що все склалось саме так. А тебе я пальцем не чіпав, - шипить Богдан.
Він сказав, що Влад «товк його мало не до крові», а в заключенні було вказано важкі тілесні ушкодження. Щось тут не сходилось. А на рахунок себе, я була впевнена, що це не він. Не знаю чому. Хоча водія я не бачила.
- Богдане, Влад був на грані. Він дуже шкодує за скоєне, - брешу я. – Може ти не будеш таким категоричним з ним і забереш заяву. Він матеріально компенсує тобі шкоду.
І чому мої слова тільки електризують повітря між нами? Він криво посміхається і нахиляється до мене ближче.
- І не подумаю, - виділяє кожне слово Богдан. От же мерзотник. – Він сам допоміг себе знищити. А ти подумай, чи готова носити передачки своєму коханому?
Як же огидно він шкіриться. Мені б теж захотілось заїхати в його нахабну пику. Але я надто вихована. І одного разу не стрималась. Тепер розплачуюсь за свої помилки.
Розмова не зайшла, але з’явилась невеличка соломинка, за яку можна смикнути.
- Я зрозуміла твої наміри. Дарма зустрілись. Вибач, що відняла в тебе час, - я встаю і збираюся йти, але він різко хапає мене за руку.
- Зачекай, присядь, - вказує кивком на стілець. – За невелику послугу, я можливо і заберу заяву. Розчулила ти мене, - награно говорить Богдан.
Відчуваю нутром – знову щось вигадав. Мабуть, якийсь брудний підступ. Я сідаю на місце в готовності почути його пропозицію.
- Кажи, чого хочеш, - різко відказую йому.
Він припіднімає одну брову і проникливо дивиться в очі.
- Те, що мав би отримати давно – тебе, - випалює він і проводить вказівним пальцем по моїй руці. Я здригаюсь від його дотику і прибираю руку. – Всього одна ніч – і він на волі.
Богдан знову показує свою єхидну посмішку. Який же він огидний. Я ледь стримуюсь, щоб не дати йому ляпаса. Але бачу, що з ним варто вести себе обережно.
- А де гарантії, що ти кажеш правду? - намагаюся виглядати спокійною, та всередині закипає вогняна лава.
- Моє чесне слово тебе влаштує?
- Ти взагалі мене тримаєш за ідіокту? – вибухаю я, і різко підхоплююсь зі стільця. Дістаю гроші за каву і кладу на стіл.
- То як?
- Та пішов ти! – не стримуюсь я і швидко іду до виходу.
В нозі починає пульсувати, але я зі всіх сил намагаюсь ступати рівно, тримаючи біль в собі. Який же він все таки виродок.
Опинившись на вулиці я даю волю емоція і сльози навертаються на очі. В мене не вийшло. Нічого не вийшло. Я не знала, що робити далі, куди іти, до кого звертатися ще. Ми опинилися в повній безвиході.
Я сіла в машину, дістала таблетки і швидко їх проковтнула запиваючи водою. Зовсім забула про себе. Я ж планувала їхати на таксі, щоб не обтяжувати ногу, а потім, в останній момент передумала, коли цей покидьок згодився зустрітися. Хотіла чим швидше… З очей знову бризнули сльози. Чи то від болю чи від відчаю, сама не знаю.
На щастя я почула знайому мелодію телефону і мене відпустило. Копирсаючись в сумці я знайшла телефон в надії, що це адвокат. Але це була Марта. Вона мабуть відчуває, коли мені необхідна.
- Привіт, Марто. Ти навіть не уявляєш як вчасно, - схлипуючи промовила я.
- Привіт, Ань. Як тільки приїхала в місто відразу тебе набрала. Ти що, плачеш? – стурбовано запитує Марта.
- Так, все настільки погано і я нічого не можу вдіяти, - жаліюсь їй.
- Ань, ти де зараз? Хочеш я приїду? – пропонує вона.
- Хочу, Марто. Ти мені потрібна, як ніколи, - зізнаюсь. – Я на набережній, через годину буду на квартирі.