Разом зі мною до кімнати заходить чоловік в формі. Він буде присутній при нашій зустрічі. Я сідаю за невеликий дерев’ний стіл, чоловік позаду. Кімната невеличка, на вікні грати. З коридору доносяться важкі кроки. Я напружена до межі.
Влад заходить і ледь помітно посміхається коли бачить мене. Виглядає худим, змарнілим, в очах здається порожнеча. Він сідає навпроти опускаючи голову. В мене мало не навертаються сльози, але я стримуюсь.
- Вибач мене, сонечко. Я все зіпсував, - починає він.
- Я все знаю, адвокат описав твою ситуацію, - признаюсь. – Як я можу допомогти?
Він не помітно торкається моєї руки.
- Ти думай за себе. Ледве он вишкрябалась. Я сам все вирішу.
Ага, бачу як ти вирішуєш. Домахався кулаками.
- Владе, я поговорю з Богданом, спробую вмовити забрати заяву.
- Ні, навіть не думай наближатись до нього! – прогарчав Влад. – Він тебе ледь не вбив!
- Це ще треба довести. Не можна просто так обвинувачувати людину. – роблю спробу донести йому ці слова, але він нічого не хоче чути.
- Я не хочу, щоб ти принижувалась перед ним. Він тільки цього й чекає.
- Владе, зараз головне тебе витягти, а тоді вже будемо розбиратися з рештою.
- Ань, тільки не роби дурниць, - благає він. Я лише киваю у відповідь.
- Тобі щось потрібно? Щось привезти?
- Нічого не треба. В разі чого, передам через адвоката, - запевняє Влад.
- Побачення завершено, - наказує чоловік в формі. Я лише тихо зітхаю. Ох ці часові рамки, знущання над людьми.
- До зустрічі, коханий, - вимовляю я і тримаюсь зі всіх сил, щоб не розплакатись.
Хвилини пролетіли як одна мить. Влад підводиться і розвертається до виходу. За ним слідує супроводжуючий і вони зникають за дверима.
А я все таки налаштована зустрітися з Богданом і спробувати домовитися. Зараз, це наш єдиний шанс.
Вийшовши на вулицю я набираю номер Богдана. Він не відповідає. В голові пробігають дивні думки. А якщо справді він хотів мене вбити? Це ж треба було слідкувати за нами, щоб все провернути. Маячня якась.
Я сідаю за кермо і відчуваю як нога нестерпно ниє від болю. Закрутилась і зовсім забула випити ліки, які мені прописали в клініці. Дістаю з сумочки блістер і видушую дві таблетки. Мабуть поїду до батьків, не хочу залишатися сама в порожній квартирі.
****
Накульгуючи я переступаю поріг будинку. Мама зустрічає мене стурбованим поглядом.
- Як все пройшло, доню? Ви бачились? Що сказав адвокат? – атакує мене безліччю запитань.
Я полегшено завалююсь на диван. Мабуть не варто перевантажувати так хвору ногу. Завтра візьму таксі.
- Бачились, - починаю я. – Все складно, але я спробую поговорити з Богданом.
- Ну і правильно, він же такий хороший хлопчина, - нахвалює його мама. – І до тебе не байдужий.
- Мамо, не треба цього, - прошу її. Вона знає його лише з однієї сторони. А, як виявилось, він багатогранна особистість. Тільки на дзвінок він не відповів і передзвонювати теж не поспішає.
- Він не бере слухавку, - кажу я.
- Хочеш, тато йому зателефонує. В них ніби непогані відносини, - раптом пропонує мама.
Зараз мені все одно, аби тільки вийшло домовитись з ним. Тому я лише киваю у відповідь.
- Може запросимо його на вечерю? – запитує мама. Вечеря, це явно лишнє, але якщо він погодиться, то чому б і ні.
- Давай, а я піду ляжу. Щось вимоталась я сьогодні, - промовляю і важко встаю з дивану.
- Звичайно, доню. Тобі треба більше відпочивати, а не гонитись весь день по місту. Я заварю тобі чай з мелісою, - турботливо каже мама.
- Дякую, мам.
Моя кімната знаходиться на другому поверсі, тому з кожною сходинкою підніматися все важче і важче. Я знову згадую, що треба прийняти таблетки.
Моя реабілітація повинна була тривати ще мінімум місяць. Але напружена ситуація з Владом пришвидшила моє повернення з Німеччини.
Невдовзі в дверях з’являється мама з підносом в руках. Вона принесла чай і сирну запіканку. Кальцій мені зараз необхідний як ніколи. Вона ставить тацю на стіл, а сама сідає на ліжку поруч зі мною. Вона занепокоєна.
- Знаєш, доню, - починає мама. – Богдан не прийде до нас на вечерю. В нього якісь важливі справи.
Справи значить. В нього. Важливі. Зараз мене його справи зовсім не хвилюють. Мабуть чекає коли приповзу йому до ніг. От же нікчема!
Я роблю глибокий вдих намагаючись не вибухнути.
- Дякую, мам. Щось вигадаю, - беру чашку в руки і помічаю як вони тремтять. Роблю невеликий ковток і гаряча рідина обпікає горло.
- Відпочивай, - говорить мама. – Поїж і постарайся заснути.
Вона нахиляється і цілує мене в маківку, як в дитинстві. Бажаючи доброї ночі мама залишає мене сам на сам з моїми думками.