Розділ 25.

Вже цілу добу я чергую на пару з мамою Анни. Ірина Дмитрівна, на відміну від Сомова доволі приємна жінка і ми відразу знаходимо спільну мову.

Анна досі в реанімації і не приходить до тями. Лікарі не дають ніяких прогнозів, тому нам залишається лише чекати, молитися і надіятися на її одужання.

Всі справи компанії лягли на плечі Євгена, бо я зараз не в змозі приймати адекватні рішення.

В Сомова, зі слів Ірини Дмитрівни, справи зовсім кепські. Я мабуть повинен радіти цьому, але мені байдуже. Здається, що ненависть до нього переросла в байдужість.  Зараз мене турбує лише Анна. Ця невідомість очікування як невидимі тортури. Тільки фізично не відчутні, але всередині такі пронизуючі спалахи пекельного болю.

- Владе, тобі треба відпочити, - доноситься голос матері Анни. – Он які в тебе чорні кола під очима. Їдь додому, поспи, прийми душ. Якщо будуть якісь зміни я тобі повідомлю, - запевняє вона.

Насправді я дуже хочу побачити Анну, але коли вона прийде до тями, краще за все коли поруч буде рідна людина, а не чоловік, якого всім серцем ненавидиш.

Я найменше хотів причинити їй біль, але саме через мене вона тут. І через того покидька, що її збив. Я знайду його. Я обов’язково його знайду.

Зателефонувавши водієві я все ж таки їду додому, щоб хоч трохи привести себе до тями.

Минув тиждень.

Ми далі по змінно чергуємо під дверима палати, але все без змін. Анна досі не приходить до тями. Вона в палаті інтенсивної терапії.

Я майже не з’являюсь на роботі, лише іноді забігаючи розрулити нагальні питання. Здається, що моє життя перетворилось в беззмістовне існування.

Мене впустили ненадовго  до неї, а потім попросили покинути палату і продовжити своє чергування в коридорі.

Біля мене сидить Сомов. Він виглядає пригніченим. Мало того, що дочка в тяжкому стані так ще й на роботі проблеми.

Лікар вийшов від Анни і коротко повідомив:

- Ситуація зрушилась з мертвої точки, вона прийшла до тями.

Його слова змусили моє серце битися в новому ритмі. Нарешті, отямилась!

Лікар дозволив комусь одному увійти в палату. Звичайно Сомов зірвався першим. Я не думав перечити, тому що найбільше не хотів завдавати їй болю і хвилювати своєю присутністю. Тому покірно залишився чекати його під дверима.

Через декілька хвилин він вийшов і його радості не можливо було не помітити.

- Владе, вона отямилась і навіть сказала декілька слів, - він радів, як мала дитина заряджаючи і мене своїм позитивним настроєм.

- Слава Богу! Я вірив, що все буде добре, - полегшено  видихаю і сам на сьомому небі від щастя.

- Я сказав їй про тебе, - на мить він замовкає, а потім продовжує. – Що ти тут, і ти її кохаєш. Я подумав, що вона повинна знати.

Сомов не перестає мене дивувати. Такого вчинку я ніяк не очікував. Невже невидима стіна між нами дала тріщину?

- Дякую, - промовив щирим тоном.

- Пізніше зможеш зайти до неї і сам все скажеш, а я вже поїду. Термінові справи. – повідомляє Сомов і направляється до виходу.

Вона прийшла до тями, а це означає, що загроза для її життя минула. Напевно, вперше за цей найдовший тиждень в моєму житті я відчув полегшення. Ніби велетенський камінь, який лежав в мене на грудях, нарешті розсипався на піщинки.

Я так сильно чекав нашої зустрічі, а от коли цей момент справді настав я розгубився. 

Вона знає історію тільки з однієї сторони медалі.  Мені ж потрібно розповісти правду. Правду, яку Анна навідріз не хотіла чути тієї ночі.

Набравшись сміливості я увійшов в палату.

Вона лежала непорушно майже повністю обмотана бинтами. До неї підключили купу різних дротів і не зрозумілих для мене механізмів. Обличчя було в синцях і подряпинах. Бачити її такою було нестерпно боляче. Серце краялось в судоргах від жалю до неї.

Бідолашна моя дівчинка.

Я обережно ступаю по лікарняній плитці побоюючись налякати її. Очі в неї відкриті, зовсім без емоцій.

Я беру стілець, підсовую його до ліжка і сідаю поруч. Торкаюсь її руки, яка повністю в синцях, мабуть від постійних крапельниць.

- Пробач мене, сонечко. Пробач, що не вберіг, - шепочу і ніжно торкаюсь губами до її руки. – Я більше ніколи не відпущу тебе.

Зараз я говорив дуже щиро. Слова самі схоплювались з моїх вуст. Я хотів лише, щоб вона нарешті повірила мені. 

Анна ледь помітно посміхнулася, і здається саме ця посмішка осяяла мій день.

- Батько мені все розповів, - прохрипіла ледь чутно вона. – Але я хочу знати твою версію.

Вона ледь відчутно стисла мою руку, даруючи надію, що все буде гаразд.

- Я кохаю тебе, - шепочу їй на вушко і проводжу рукою по її щоці. – І зроблю все, щоб якнайшвидше звідси забрати.

****