Розділ 4.

Переступивши поріг лікарні я відчула тривогу. В реєстратурі сиділа вже інша дівчина і я трохи впевненіше підійшла до високої стійки.

- Доброго дня. Скажіть будь ласка,  в якій палаті Влад Соколовський?

Рудоволоса дівчина підняла свій погляд на мене і побачивши мої перелякані очі голосно запитала:

- А ви ким йому доводитесь?

- Його дружина, - безсоромно збрехала я навіть не кліпнувши.

Навіщо я це зробила? Яка в біса, дружина? А якщо його дружина вже давно тут? Прикусити б свого язика,  але тоді в мене не буде жодного шансу дізнатися, як він? 

- Палата номер 8, - байдуже промовила вона, а я тихо видихнула. Здається, цього разу пронесло.

Я вже почала прямувати по довгому коридорі в пошуках палати, як голос дівчини з реєстратури мене зупинив:

- Він вже прийшов до тями, там поліцейський.

Поліцейський?  Ах так, Влад був добряче випивший, коли ледь не налетів на мене. Між іншим, я теж була напідпитку і від цього стає ще гірше.  Тепер, я точно впевнена, що мені просто необхідно його побачити. 

Сполоханими кроками підкрадаюся до дверей. Серце мало не вискакує з грудей від хвилювання, ноги, наче не мої. Я завмираю біля дверей і не можу наважитись увійти в палату. Мені лячно, тривожно і просто нестерпно, тому, замість того, щоб переступити поріг палати, я мовчки тупцюю біля дверей. На щастя, вони відчиняються і звідти виходить високий, широкоплечий чоловік в формі. Він обводить мене прискіпливим поглядом і грубо запитує:

- Ви хто?

Трохи подумавши я вирішую сказати йому правду.

- Свідок з місця аварії. Прийшла запитати про стан водія.

- Він вже прийшов до тями, ледь не збив дівчину на пішохідному переході. Дивно, що вона досі не написала заяву.

- Ця дівчина перед вами, – переборюючи хвилювання тихо промовляю. - І в мене немає жодних претензій до Влада.

- Він ледь не вкоротив тобі життя, а ти не маєш претензій? – майже, викрикує коп. – Ненормальна.

- Я сама винна, бачила, що машина летить, але все одно поперлась на дорогу, - далі  продовжую його захищати. – Він – мій хороший знайомий і ніякої заяви на нього я писати не буду.

- Твоя справа, - вдаючи байдужість знизує плечима поліцейський.

- На все добре.

Я розвертаюся на 180 градусів і швидкими кроками прямую до виходу. Все, що було потрібно, я дізналась, більше мені немає, що тут робити. Я вибігаю на вулицю і відчуваю неабияке полегшення. Тепер, він може вважати мене своєю рятівницею. Так, я все правильно зробила, більше йому нічого не загрожує.

Після повернення додому мені телефонує мама. Вона, як завжди хвилюється за мене, а особливо після того, коли я почала жити окремо. Тато, все ж таки, витримує паузу. Він досі не вірить, що я вже виросла і взмозі приймати рішення самостійно.

Я ділюся з мамою радісною звісткою про прийняття на роботу. Вона завжди знала так, як і батько, що фах юриста мені не до вподоби. Тож, коли я радісно розповідаю про нову посаду, здається, вона не вірить своїм вухам. Мені і самій цікаво на скільки вистачить мого ентузіазму.