Розділ 33

Минуло чимало часу, перш ніж життя сім'ї Приходько та її оточення почало входити у звичну колію. Звичайно, все не було так, як раніше, але умовне затишшя все ж настало.

Микита поїхав до себе додому, а Наташа повернулася до роботи. Добре хоч керівник з розумінням поставився до її довгої вимушеної відсутності.

Аня цілими днями сиділа вдома й тільки зрідка ввечері виходила прогулятися з Матвієм або друзями. Останнім часом вона відчувала себе комфортно тільки у своїй кімнаті й не прагнула до близького спілкування з кимось.

Вона так само продовжувала мовчати, як і раніше, але близькі вже спокійно розуміли її навіть без слів. Матвій примудрявся навіть передбачати якісь її репліки.

Це було досить мило й цікаво, але Аня майже фізично відчувала стіну, що з'явилася між нею та рештою світу.

Був початок весни. Цього року Аня пропускала навчальний рік, а її друзі ні, то ж нерідко вона сиділа вдома сама.

Раптом її до кінчиків пальців пронизало бажання вийти на вулицю, і з цим неможливо було боротися.

Дівчина навіть не вимкнула комп'ютер і швидко вибігла на вулицю. Здавалося, її щось нестримно тягнуло в сторону парку. Аня якраз підходила до пішохідного переходу, коли побачила, як маленький хлопчик їде на іграшковому велосипеді й не встигає загальмувати.

- Стій! - крикнула вона, але хлопчик лише здивовано озирнувся, не зменшуючи швидкості.

Аня кинулася до нього й встигла тільки вихопити малюка з велосипеда, коли іграшка опинилася під колесами Шевроле. Дівчина відчула сильний біль у плечі від удару машини, але той миттєво зник - можливо, від шоку або скоріш за все, від всепоглинального страху за чужу дитину.

 Водій різко загальмував і вибіг дізнатися чи все нормально. В очах змішалися злість, паніка і занепокоєння. Він навперебій лаяв Аню за те, що не стежить за дитиною і питав, чи все нормально. Та тільки кивала і повторювала наче заведена «Так-так».

Раптом до них підбігла дівчина. На вигляд їй було всього років 19. Вона різко схопила хлопчика, пригорнула до себе і почала цілувати. На очах блищали сльози.

- Мишко, Мишко, синочок ... - раз по раз повторювала схвильована дівчина.

Водій ще трохи потоптався на місці, й незабаром поїхав.

Мати хлопчика нарешті повернулася до Ані, яку досі трусило.

- Дівчино ... Я навіть не знаю, як вам дякувати ... Ми гуляли з ним, коли мені стало зле. Я лише на мить випустила його з поля зору, і все ... Коли ж почула вереск гальм, у мене трохи серце не стало. Дякую вам. Я не знаю, що б я робила без нього.

- Мамо, а ти купиш мені морозиво? – наче нічого й не було, поцікавився хлопчик. Для свого віку у нього була дуже чітка вимова.

- Так малюче, звичайно. Тільки, будь ласка, не тікай ​​від мене більше, - було видно, що вона не хоче лякати дитини криками, але і як поводитися зараз з ним не знає. - Може, ви погодитеся піти з нами? - з надією в очах запитала нова знайома.

Аня кивнула, а Міша радісно простягнув їй свою маленьку ручку.

Вони сиділи в парку й спостерігали за дітьми на майданчику. Молоду матусю звали Іра. За короткий час Аня дізналася про неї дуже багато. Дівчина переїхала в цей район нещодавно, після того, як вийшла заміж за Сергія. Той її просто обожнював. Зараз вони чекали на другу дитину. Власне, через вагітність їй і стало зле.

- Знаєш, він у мене просто чудо. У всьому допомагає, не дає перенапружуватися, та й в Мишка дуже любить, - на мить погляд її став сумним. - Він дуже добрий, і шалено хотів своїх дітей. Ну, ось і вийшло - вона розвела руками, показуючи на поки ще плаский живіт,

Аня здивувалася. Виходячи з минулої розмови, вона подумала, що Ірин чоловік і є батьком хлопчика. Дівчина так відвикла говорити, що слова вилетіли перш ніж вона зрозуміла, що її питання буде нетактовним.

- А Мішин тато? Як він до цього ставитися?

- Мішин тато ... - запнулася раптом Іра, - якщо чесно, то я не знаю хто він.

Розмову про це було закінчено.

Матвій сильно здивувався, коли замість звичного повідомлення від Ані він побачив дзвінок.

- Привіт, сонечко. Я вже їду. То ж скоро буду. Цілую, радосте моя, - звично вимовив він одразу все й хотів вже покласти слухавку, коли в трубці пролунав трохи хрипкий голос Ані.

- Я сумую за тобою.

У хлопця відняло дар мови.

- Аня ти ...

- Приїжджай, я чекатиму на тебе. Тоді про все й розповім, - після певної паузи вона зніяковіло додала, - я люблю тебе.

За той день Ані довелося кілька разів переказувати те, що трапилося, і з кожним разом подія здавалася все більш незвичною, але всі чомусь вірили.

З того пам'ятного дня їх звичне життя знову змінилася, і цього разу на краще.

Аня безупинно говорила з рідними, нібито намагаючись надолужити згаяний час. Так, крок за кроком, вона непомітно для себе почала повертатися до колишнього життя.

Ні, повністю вона не видужала, але цей випадок щось змінив в ній, показав, що не можна продовжувати й далі ховатися в своїй кімнаті від усього світу. Першим кроком було почати спілкуватися з новими людьми.