Розділ 24

Аня мовчки йшла нічними алеями. Залишати все так, як є зараз, дівчина більше не хотіла, й готова була відмовитися від власних принципів, заради того, щоб Матвій був поруч. Вона втратить себе? Нехай! Але вона не хоче втрачати його! Потім щось обов'язково придумає, але в цей момент хотіла лише, щоб він був поруч.

В голові чомусь грала тільки одна пісня, і її текст надихав:

Не бійся, не бійся, вперед, давай!

Не бійся, від труднощів не тікай.

Не бійся, всіх надій і сподівань,

Не бійся життя ризикуй і перемагай.

(Слова з пісні Тетяни Підгурської «Не бійся»)

З кожним акордом сил наче ставало все більше. Тепер вона знала - сьогодні щось станеться щось важливе.

Матвій жваво перемахнув через паркан дитячого садка. Тут вони зустрілися з Анею в минулого разу й чомусь хлопцеві здавалося, що й зараз знайде її тут.

Перша альтанка, друга, третя - все не те. Скрізь порожнеча, закохані парочки або компанії. Й ніде - маленької білявої дівчини з великими блакитними очима.

Він дійшов майже до кінця, коли побачив в тіні чиюсь маленьку фігуру. Дівчина стояла до нього спиною, але Матвій побачив у самих її губ маленький вогник. Такий самий він бачив раніше, ще й подумав, що то цигарка, хоча насправді то був лише дармовис.

«Невже вона?! І з тим же самим ліхтариком! » - Матвій посміхнувся й зробив крок вперед, але зрозумів, що вогник згас, відірвавшись від губ. Отже, то був не дармовис. Та й пасма волосся були темними.

«Невже помилився?» - розпачливо подумав хлопець, але все ж підійшов ближче і нарешті побачив обличчя дівчини. Вона почула його кроки й обернулася. Цигарка в руках мимоволі сіпнулася, а в очах промайнуло здивування, страх і… радість.

- Аня? – здивовано запитав хлопець.

- У тебе настільки погіршився зір? - уїдливо поцікавилася дівчина. Так, вона хотіла, щоб він повернувся, але злість та образа чомусь змусили її «показати зубки».

- Навіщо ти так?

- Як «так»? Незвично, коли тобі не падають в ноги?

- Навіщо грубиш відразу?

- Не подобається - не слухай. Силою тебе тут ніхто не тримає, - знизала плечима Аня, й знову піднесла цигарку до губ.

- Ти куриш? – здивувався Матвій, не вірячи власним очам.

-  Певно, точно з очима проблеми, якщо не віриш їм, - уїдливо посміхнулася дівчина, й прямо відповіла: - Так, курю. Й не бачу в цьому нічого особливого – ти ж теж цим нерідко «бавишся».

- В мене це дурнувата звичка, якої я так і не можу позбутися. Та й для мене це не так небезпечно - на чоловіків нікотин не так впливає, як на дівчат.

- Гендерна рівність в дії? – хмикнула Аня. - Дякую за пізнавальну лекцію, пане професоре. А тепер відчепися – йди своєю дорогою.

Дівчина грубила йому, намагалася відштовхнути та зробити все, щоб Матвій нарешті пішов. Це було дивно, адже їй так хотілося, щоб він лишився й пообіцяв, що в них буде спільне майбутнє. Але страх перед новим болем раптом наче засліпив її й не давав спокійно поговорити.

- Аню, я не хочу з тобою сваритися

- Наче я хочу. Але знаєш, що для цього потрібно зробити? Піти геть та дай мені спокій! – Від злості й бажання торкнутися парубка аж трусило.

- Ти давно пофарбувала волосся? - проігнорував її пропозицію хлопець.

- Давно. Уже тижнів зо три як.  Але то не твоя справа.

«Майже тоді ж, коли ми розійшлися» - швидко порахував парубок.

- Тобі личить. Хоча мені більше подобався твій природний колір волосся. Ти була наче ангел, а тепер - як демон. Але дуже привабливий, - посміхнувся.

- Це все, що ти мені хотів сказати? – пропустила повз вуха його комплімент Аня.

- Ні, я хотів дізнатися, як ти.

- Нормально. Краще, ніж будь-хто. Ще щось? - поступово вона брала себе в руки й починала спокійніше реагувати на його слова.

- Може ти даси мені хоча б один шанс, що б не грубити одразу ж?

- Спробуймо - я тебе ува-а-ажно слухаю, - навмисно розтягуючи звуки, вимовила дівчина.

Матвій різко схопив однокласницю й притягнув за талію до себе. Притулившись своїм лобом до її, він прикрив очі й ледь чутно прогарчав:

 - Благаю, кохана, стули свого гарного ротика й дай мені сказати тобі, те, що мучить мене. Ти навіть не знаєш, як важко було прийняти це рішення…

- Тобі важко?! - вибухнула дівчина, відштовхуючи його від себе. – Знаєш що, Твардовський, я нахаб зустрічала чимало, але ти – король серед них! Жалієш себе, скиглиш: «Ой який я нещасний, що дівчина відмовилася зі мною переспати». Та я ледь з глузду не з'їхала, після всього, що сталося! Ти знаєш як це – боятися заснути, щоб у ві сні не побачити рідне обличчя? Ні? А я знаю! Бо я так боялася! Й разом з тим не випускала з рук телефон, щоб ти міг в будь-який момент зателефонувати! Й курити початку, тільки тому, що сигаретний дим нагадував мені про тебе! Бісів ти син! А потім я зрозуміла, що не потрібна тобі. Це було боляче й образливо, але іншого пояснення не знаходила. Інакше б ти давно зателефонував та запропонував би зустрітися! Я кожного дня сподівалася побачити тебе в школі, але ти втік! Наче останній боягуз!