Розділ 16

Матвій йшов засніженими вуличками до будинку Ані. Невідомо чому, але його кидало то в жар, то в холод. Він боявся, що її не буде вдома, або вона буде не сама. Ще було страшно, що Саша може саме в цей момент жалітися подрузі. Ще ніколи він так не нервував. Навіть коли вперше виїхав на своєму мотоциклі на швидкісну магістраль.

На щастя, вдома була лише Аня - вона відкрила йому двері й стояла в чарівних рожевих штанцях, блакитній кофтині з жирафом і капцях-зайчиках. Чомусь промайнула думка, що він такі вже давно не бачив. Нарешті заціпеніння минуло.

- Привіт, - зніяковіло пробурмотів парубок.

- Привіт! - здивовано подивилася на нього дівчина. - А хіба ... ммм ... Ти не повинен бути вдома? ... Я думала, ти ще хворієш ...

- Всі так думали. То ж ти не одна така. Може, запросиш? – посміхнувся він. Від цих слів щічки дівчини трохи почервоніли.

- Проходь, звичайно. Взагалі-то це дуже несподівано. Я нікого не чекала, - почала виправдовуватися однокласниця. Але згодом взяла себе в руки й запитала: - Що питимеш -  чай чи  каву? - Пройшовши на кухню, запитала Аня - То, чому ти кажеш, прийшов?

- Чай. Або ні, краще каву. Мені байдуже, - роззуваючись відповів хлопець, а потім раптом додав, - я прийшов побачити тебе.

- Мене?! Чого б це раптом? – усміхнулася дівчина. - А Саша де? Вона знає, що ти у мене?! - раптом занервувала Аня.

- Я просто хотів тебе побачити. А Саша ... Ні, вона не знає що я тут, і мені це не важливо, - щось у голосі хлопця змусило Аню завмерти, проте скоро вона все ж відповіла. Здавалося, що думки її летять в зовсім неправильному напрямі.

- Проходь на кухню. Ти, до речі, чай з цукром п'єш?

 - Так, - сідаючи за стіл, сказав він, і раптом розлютився, - та залиш ти свій чай в спокої!

Брови дівчини зійшлися на переніссі.

- Слухай, Матвію, ти якийсь дивний. Я геть не розумію тебе - спочатку говориш всім, що хворий, а тепер кажеш, що не цікавить твоя ж дівчина. На додачу ще й приходиш до мене, щоб просто на мене подивитися. Якби я тебе не знала, то точно б злякалася – раптом ти маніяк якийсь?

- Я розійшовся з Сашею, - спокійно сказав він, прикривши руками обличчя.

- Що? Але чому? Ви посварилися?! – розгублено присіла навпроти нього Аня. А потім запитала: - А навіщо ти до мене прийшов? Хочеш, що б я вас помирила? - швидко почала розпитувати однокласниця. Матвій бачив, що вона нервувала, але причину не міг зрозуміти. НЕ через подругу ж вона так сильно переживала?

- Просто розійшлися, - глухо відповів він. - Я зрозумів, що бути разом – то точно не для нас. І в цій ситуації я найменше хотів би, щоб ти нас мирила.

- Тоді я взагалі не розумію, навіщо ти прийшов, - чомусь останні місяці у неї було чітке усвідомлення того, що Матвій – радше хлопець її подруги, ніж її приятель. Принаймні, так вона змусила себе вважати. То ж будь-які інші думки були «поза законом»

- Я ж тобі сказав - побачити тебе, - Матвій встав зі свого місця і підійшов до Ані. Він хотів взяти її за руки, але вона спритно прибрала їх.

- Так, все. Мені це не подобається! Побачив, а тепер іди! Я декого чекаю! - збрехала дівчина. - А що, стосується Саші, то ти весь на емоціях, тобі треба заспокоїться. Подумати, може! Я впевнена, що завтра ви зателефонуєте один одному, зустрінетеся, помиріться і все буде як раніше ... - Аня теж встала зі свого місця і відійшла до вікна.

- Треба ж, ще хвилину тому нікого не чекала, а зараз, - хмикнув хлопець, чудово розуміючи, що його хочуть здихатися. - Аня, я все обдумав ще коли ми тільки повернулися до міста. Я не хочу миритися – занадто добре усвідомив, що не її хочу бачити поруч із собою.

- Відмінно! Але я тут до чого? - вона все більше нервувала.

- Аню ...- Матвій знову підійшов до дівчини, й цього разу все ж взяв її за руки. Потім пильно подивився в її очі й впевнено сказав: - мені потрібна ти.

- Що за дурні жарти? Саша - моя подруга, - сил і бажання вирватися з рук Матвія не було. Хоча вона й розуміла, що саме це слід зробити.

- Я це розумію, Аню, але ... Ти мені потрібна. Я не кажу, що люблю тебе - ти навряд чи в це повіриш. Але я постійно думаю про тебе, про те, як би обійняти тебе і бути поруч.

В його голосі було щось таке, що навіть думки не майнуло, що це може бути брехня.

- Мені хотілося б в це повірити, але ... – все ж спробувала вона відштовхнути хлопця, але марно.

- Дай мені шанс. Я дійсно хочу цього. Настільки, що зробити все, що ти скажеш, аби лише  повірила мені! Навіть буду терпіти Ігоря біля тебе, - торкаючись губами її волосся та обіймаючи, посміхнувся він.

- Ти хороший хлопець, і я думаю, що ти віриш у те, що кажеш. Але навряд чи тобі потрібна я ... - їй все ж вдалося розчепити його руки й відступити на крок.

- Аня, та для мене мов мана. Зі мною такого ще ніколи не було – єдина, хто міцно сидить в моїй голові останні пів року – це ти.

 -Та-а-а-а-ак, - протягнула дівчина. Пів року - це дійсно довгий строк. А чому ж ти продовжував зустрічатися з Сашею, якщо все саме так? Чи не міг ніяк підійти до мене та зізнатися? - Нарешті знайшлися сили для того, що б відвернутися.