Розділ 15

Протягом канікул Матвій не телефонував Саші й намагався не відповідати на її дзвінки. Однак в суботу, передостанній день канікул, все ж набрав її та запропонував зустрітися.

Дівчина, звичайно ж, погодилася, і рівно о 18:00 вже стояла біля кафе, де вони сиділи в перший вечір їхньої зустрічі. Піднявшись нагору, зайняли той самий столик. Матвій трохи відсторонився і кивнув на меню, натякаючи, щоб дівчина зробила замовлення для себе. Нервуючи,  почав навіть крутити в руках маленьку сільничку.

 - Мені, будь ласка, капучино та заварне тістечко, - приязно посміхнулася офіціантові Саша.

- А мені, будь ласка, чорний чай, - сухо додав Матвій.

- Я так рада, що ми нарешті зустрілися! Я так скучила - Саша потягнулася до його рук, але той швидко прибрав їх.

- Сашо, мені треба поговорити з тобою.

- Ти говориш так, ніби смертельно хворий, - награно весело відповіла дівчина. Однак очі її забігали, відчуваючи, що розмова буде неприємною.

- Ти здогадуєшся, про що саме?

- Ммм ... Про ту ніч? - прошепотіла дівчина.

- Зокрема, але не зовсім.

- А про що ж тоді? - серце тьохнуло в поганому передчутті.

- Сашо, нам треба розійтися, - в очах – порожнеча. Та й що вона хотіла там побачити? Смуток? Жаль? Можливо з кимось іншим би й вийшло, але то був Матвій. Проста констатація факту, як і те, що на вулиці взимку холодно. Пальці так само грають сільницею, а голос навіть не тремтить. Невже це правда? Дівчина знову потягнулася до його руки, але він не дав торкнутися себе.

- Я не розумію, - здивовано закліпала вона очима, але хлопець нахабно перебив її.

- А тобі й не треба. Ти ж сама розумієш, що далі у нас нічого не буде. Не могла не відчути, що ті дні, що ми провели нарізно, пройшли так само як і коли ми були вдвох. А це про дещо свідчить.

- Але ... – він удав, що не помітив

- Тому я не бачу сенсу нам далі бути разом. Та й ти сама навряд вже так сильно кохаєш мене.

- Та звідки ти ... – обурилася Саша.

- А просто заради того, щоб ми не били самі - зустрічатися безглуздо. Можеш говорити що завгодно, але я бачив, що після моїх слів у тебе в очах було тільки легке здивування. Адже ти сама думала про це, - Матвій вперше замовк, щоб вислухати дівчину.

- Та звідки тобі знати, про що я думала? Ти навіть не уявляєш, як мені зараз! – крикнула Саша.

- Гадаєш? А якби ти сказала першою цю фразу? – на губах хлопця з’явилася легка посмішка -  така ж нахабна, як і його погляд.

- Я б її не сказала!

- І все ж таки?

- Перестань! Краще скажи, звідки у тебе такі думки? Хто тебе напоумив?

- Ти думаєш, для цього мені хтось потрібен? Розчарую тебе, але впорався сам.

- І давно?

- Достатньо давно.

- Чи не після Нового року? – уїдливо запитала, але по мовчанню хлопця зрозуміла, що вгадала. - Так ось в чому справа ... Отже, вирішив переспати й втекти? Як боягузливий пес?! – вона різко встала, привертаючи зайву увагу до їхнього столика. - Чому ж так і не сказати? Дідько, треба було здогадатися відразу ... Ти не з тих, яким потрібно щось інше, - махнула вона рукою та презирливо подивилася на парубка.

- Звідки тобі знати, що мені потрібно? – спокійно запитав Матвій і спробував виправдатися: - Те, що сталося, було випадковістю. Я не хотів цього.

- Авжеж! По тобі саме це й було видно!

- Ти справді хочеш це обговорювати тут? – від зацікавлених поглядів відвідувачів ставало ніяково. Він ніколи не любив надмірної уваги.

- Та начхати мені, де це обговорювати! Я хочу розібратися з усім саме зараз! Чому ти намагаєшся удати, що чистіше, ніж є насправді ?! Скажи просто: «Я хотів затягти тебе в ліжко, і зробив це. Більшого мені й не треба!» і все! Будь чесним хоча б із самим собою! – крикнула вона, чим викликала роздратування хлопця.

- Я хотів не тебе! – раптом сказав він, і лише потім зрозумів, яку дурницю утнув.

- Скажи ще, що ти хотів Папу Римського! – фиркнула дівчина й схрестила руки на грудях. Проте тон її став трохи спокійнішим, і вона вирішила сісти.

- Саша, я був п'яний, але я можу точно сказати, що то була випадковість. Я не хотів цього. Повір, що якби у мене були подібні наміри, то ми б це зробили задовго до Нового року.

- А тобі не спадало на думку, що до цього я могла тебе не хотіти?

- Ти хотіла мене, і сама це знаєш, - від його прямого погляду ставало спекотно – він точно знав, які бажання охоплювали її на побаченнях. - А зараз я все ж пропоную завершити цю розмову.

Саша мовчала деякий час, обдумуючи його слова, а потім кивнула. Затамувала подих, а потім, ледь стримуючи себе, запитала:

- Добре. Але скажи мені лише одне - я її знаю? – жіноча інтуїція не підвела й одразу ж стало зрозуміло, що є суперниця. Заперечувати не було сенсу.

- Бачила.

- Отже, це твоя однокласниця! – самовдоволено примружилася Саша.