Глава 42

Оля з цікавістю оглядала комірки, які стрункими рядами вирівнялись вздовж стін. Вони заповнювали не весь просторі від стелі до підлоги, розміщуючись лише на тій висоті, куди змогла дотягнутись  людина середнього зросту, що було доволі зручно. Замість дверцят на зовнішній стороні комірки була тонка прозора плівка, що нагадувала мильну бульбашку, а всередині перевертався клубами сірий дим. Серед його непроглядної маси виблискували маленькі вогники, які хаотично блукали закритим простором.

-Вам потрібно просунути туди руку, міс, - промовив гном, вказавши на комірку з номером триста п’ятдесят чотири, який золотими цифрами висів прямо над загадковим райдужним входом. – Це всього лиш захисне закляття, ви легко потрапите всередину.

Дівчина підійшла ближче, намагаючись вгледіти, хоча б силует того, що знаходить всередині, та все було марно: дим був настільки густий, що розпізнати зачинене в комірці – задача з розряду нереальних.

-А це… безпечно?  - з деякою невпевненістю запитала дівчина, забравши руку у дракона, із вдячністю тому кивнувши.

-Звичайно… але тільки якщо ви справді є донькою того, хто скористувався цією коміркою. Якщо ж ні – це знищить вашу руку без можливості її відновити.

Еллі аж пошкодувала, що відпустила руку Ларія. Тримати його було набагато спокійніше, та їй не хотілось постійно використовувати чоловіка у важких ситуаціях. Варто вже навчитись самій виховувати у собі хоробрість, тож дівчина, примруживши очі, різко занурила руку всередину в’язкого туману. Болі чи якихось неприємних відчуттів не було. За її реакцією слідкували усі, а особливо працівник банку. Адже він на своєму довгому вікові бачив таких, як ця дівчина: що впевнено стверджували, що є наступниками і мають право забрати ту чи іншу річ зі схованки. Тільки їм він не відкривав особливість комірки, адже відчував вдачу, ніби бачив їх наскрізь. А цій дівчині гном чомусь захотів це розповісти, щоб побачити реакцію. Та те, як вона все ж вирішила не зупинятись на пів шляху остаточно переконало в чистоті намірів.

-Там щось… зачекайте-но, - здивовано вигукнула дівчина, витягуючи з комірки прямокутної форми коробочку.

Це виявилась металічна шкатулка, яка виглядала дуже старовинною. З усіх боків вона вкрита мілкими рослинними орнаментами, що переплітались у мереживну павутинку. Викликало захоплення наскільки ж неймовірно тонкою була робота майстра, який зробив цю шкатулку. Щоб розгледіти цю красу усі обступили Еллі, зацікавлено обдивляючись річ у руках дівчини.

-Спробуй підняти кришку, - одразу порадив Ларій, але все було не так просто: навіть приклавши сили вона не змогла відкрити.

-А вас не дивує, що тут немає шпарини для ключа? – одразу підмітила Кайла.

І тільки після цього Еллі звернула на увагу на дивну конструкцію. Вона хотіла передати в руки Ларію шкатулку, але гном заборонив.

-Якщо вам не вдасться відкрити її, нам доведеться повернути шкатулку у комірку і відновити закляття.

-Але ж вона змогла дістати її, - вступився Чаррот. – Дозвольте запитати, як вас звуть?

Чоловік злегка кивнув і назвав своє ім’я:

-Тайдел.

-Приємно познайомитись, я Чаррот. Отже, Тайдел, наскільки я розумію Еллі підтвердила, що вона є справжньою наступницею роду Джаудел. То яке ви маєте права забирати її власність?

Дівчина навіть здивувалась, що їх провожатий заступається за нею. Але він задав дуже слушне запитання.

-Це не проста шкатулка. Я здивований, що ви її не впізнали. В арлайях ховають або смертельно прокляті артефакти або подарунки самих деміургів. Тож якщо цій молодій леді не вдасться відкрити цю шкатулку, отже те, що всередині не призначено їй. Тому мені доведеться конфіскувати й повернути арлайю у схованку.

Щоб дати час покопирсатись у шкатулці, Карл вирішив відвернути увагу, відвівши Тайдела на іншу сторону.