Глава 28

Як тільки перевертні повернулись до таверни, Ларій окинув їх зацікавленим поглядом. Пара не виглядала так, ніби цілувалась десь в закутку, отже їх зв’язок тільки почав наладжуватись, і вони ще не знають, що їх чекає. А Ларій знав. Бо ті кілька днів, які він провів по дорозі в родове гніздо стали для нього найщасливішими, бо він говорив, обіймав її… його Аріс була та, кому він дарував своє тепло, а зараз…

–Ларію, ти чуєш? – раптом на його руку лягла тепла і м’яка долонька, від чого чоловік ніби прокинувся.

–Так. Нам потрібно знайти гнома Чаррота, який переправить нас у місто, де знаходить схованка артефакту, – не дивлячись на те, що він був глибоко у своїх роздумах, чоловік чітко запам’ятовував інформацію. – Де можна знайти нашого провідника? 

Тут господар таверни призадумався.

–Зараз, зараз, я загадаю… о! – викрикнув він, привернувши увагу усіх подорожуючих. – Продовжуйте йти на північ. За межею міста буде вказівник. Вам потрібно до річки Тир. Інший вказівник на болото Харшів вказує, але ви туди не ходіть.

При чому останнє було сказано з таким виразом обличчя, ніби там відкрита дорога в Нижній світ, не менше.

–А що там? – зацікавилась Кайла, підійшовши ближче до столу, де все ще сиділи Ларій і Еллі.

–Оо, це місце має дурну славу. Хто б туди не ходив, назад уже не повертається. Кажуть, що там водяться невідомі страхіття, що пожирають людей живцем! – викликнув Сайко, роблячи очі ще більшими, що тепер нагадували по розміру золоту монету.

Еллі злякано перевела погляд на своїх товаришів, оцінюючи їх реакцію. Карл нахилився до Кайли і щось їй шепотів на вухо, поки та не почервоніла і не відпихнула його міцним тичком убік. А Ларій лиш задумливо потер бороду з легкою щетиною. На хвилину вона зависла. Скориставшись моментом дівчина залюбувалась драконом. Через подорож його підборіддя і скули прикрасила коротка темна щетина, що надзвичайно йому личила, додаючи образу ще більше брутальності. Еллі навіть довелось саму себе смикнути за руку. Особливо незручно було, коли Ларій спіймав її погляд і лагідно посміхнувся. Дівоче серце пропустило удар, а потім різко задріботіло спійманою пташкою.

«Тобі треба менше задивлятись на нього… хоча, він, по суті, вільний дракон…» – почало шепотіти хитре внутрішнє «я», – «І якщо ти його спокусиш…».

«Ні!» – ледве не вигукнула сама до себе Еллі, відвівши погляд від чоловіка. «Зараз не час потакати своїм хтивим бажанням».

Розпрощавшись з господарем таверни, подорожуючі ще й отримали невеликий запас в’яленого м’яса, сиру, та шматок хліба. Тільки Кайла наостанок передала кодову фразу та згорток, попередивши, що його мають забрати її «знайомий». Сайко кивнув і пройшов за стійку, очікуючи інших відвідувачів.

Кожне місто, в якому їм доводилось побувати мало свою атмосферу. І якщо останнє відвідане вирізнялось наповненістю жителями та буйством барв, то Хартар був кардинально іншим. Більшість домів ніби припали пилкою не тільки всередині, а і ззовні. Тільки деякі будинки вирізнялись серед інших, показуючи що в них ще залишилась крихта живого. Ніби яскраві мазки фарби на сірому полотні художника. Але навіть в цьому був свій шарм з відтінками декадансу. Еллі було зручно роздивлятись краєвиди з висоти Керела. Вона з задоволенням нахилилась, щоб погладити його по холці, як раптом була схоплена і притиснута міцною рукою до торсу дракона. Від цього дівчина аж здригнулась, повертаючи голову в сторону Ларія.

–Я просто хотіла нахилитись, – пояснила дівчина, відчувши, як могутня грудна клітина чоловіка піднялась і тут же опустилась від полегшеного видиху.

–А, я подумав, що ти падаєш. Вибач, – тихо промовив чоловік, забираючи руку з її талії.

Причому настільки повільно, що це було схоже на погладжування. Еллі довелось прикласти зусиль і не піти на поводу у бажання затримати долоню чоловіка на собі. Перевертні звернули на це увагу, але лише фиркнули, продовжуючи шлях у звіриній подобі. Для цих двох подорож таким чином була комфортніша і швидша, адже так вони могли спокійно розігнатись і набрати потрібний темп.

–Тату, – раптом промовила дівчина, – хто ж міг вбити тебе? Кому взагалі потрібно було викрадати артефакт? Хіба у драконів є конфлікт з іншими расами? – зацікавлено запитала Еллі.

Ларій почав міркувати вголос.

–Дракони ніколи не мали запеклих ворогів. На їх територію в горах немає надто великої кількості бажаючих. Та і між собою конфліктів мінімум. Попадаються дуже вже залежні від влади та грошей особистості, тому в нас бувають сутички за територію, але не більше. Щоб викрасти артефакт треба точно бути несповна розуму… або мати дуже сильну мотивацію чи бажання комусь помститись.

Так за розмовами вони й не помітили як покинули місто і приблизились до роздоріжжя. Все як і казав Сайко: два вказівника висіли на іржавому стовбі, один з них до річки, інший – в сторону болота. А під ним на пеньку присіла відпочити бабуся, що тримала біля себе цілий кошик грибів. От тільки навіщо їй стільки мухоморів, невідомо.

–Перепрошую, що заважаємо вам відпочивати, – ввічливо звернувся Ларій. – Нам потрібно до річки Тир, це у цьому напрямку?

Та підняла на подорожуючих свій погляд, і вони здивувались наскільки глибокі сині очі виділялись на зморшкуватому обличчі.

–Так, дітки, вам прямо за вказівником. Річка бурхлива, то ж будьте обережні, – промовила вона доволі глибоким приємним голосом.

–Дякуєм, – промовила Еллі і Ларій скерував Керела в потрібному напрямку.

Тільки уся процесія подорожуючих зникла за листям найближчого дерева, бабуся вирівнялась і засміялась.

–Ох, це ж треба, забула сказати їм, що сьогодні сильний вітер змінив знаки, – і одним легким помахом руки переставила вказівники на їх правильні місця. Один із них, з надписом «болото Харшів» як раз вказував туди, де зникли постаті мандрівників. – Що ж, це буде весело, кхе-кхе.

Її погляд опустився на кошик, після чого жінка роздратовано вимовила: