Глава 7

Еллі сиділа у шоці, а в голові роїлась купа запитань. Що за артефакт, де шукати тата, а чи він живий взагалі?

-Це ж треба, як все склалось. Що ж, одною проблемою менше – ми тепер точно знаєм, куди попрямуєм. Нам потрібно потрапити до іншого кінця материка. Якщо я вірно пам’ятаю, то найближчий портал стоїть у сусідньому королівстві. Не дивись так на мене, я не всемогутній і на таку далеку відстань відкрити портал – не вистачить ніяких сил.

-Аа, зрозуміло, - кивнула дівчина.

Вона відчувала значну втому, і здавалось, що ще трохи – і сон захопить її швидко і різко. А заснути на плечі в дракона не хотілось. Вона і так багато мороки йому принесла.

-Лягай спати, нас чекає нелегка дорога. А вже скоро світанок.  

Еллі погодилась і почала шукати серед речей теплу мантію. На дотик вона дуже легко віднайшлась завдяки приємній текстурі тканини. Під голову Еллі поклала сумку і вкрилась м’ягкою накидкою. Було абсолютно наплювати, що вона спить на гілках і листях. Головне – тепло, зручно і безпечно. Бо поруч з нею чоловік, який не образить і точно не покине на призволяще.

Ранок почався з смачних запахів смаженого м’яса. Дівчина підняла важку голову зі своїх речей і потягнулась. Таке відчуття, що вночі в її залили з пів кілограму свинця. Лише одне око вдалось розліпити без зусиль.

-Доброго ранку, - дівчина з задоволенням дивилась, як Ларій смажить на вогнищі маленького кроля. – Нічого собі, це що, сніданок у ліжко? – пожартувала Еллі, потягуючись, ніби кішка.

Дракон навіть на хвилину залюбувався цією милою дівчиною. Але одразу ледве не дав сам собі по потилиці.

«Ще чого вигадав, вона просто молода та принадна дівчина, яка ще не знайшла свого майбутнього чоловіка. А ти вже проґавив свій шанс на щастя».

-Доброго, - кивнув їй чоловік. – Сідай їсти, а я поки розкажу тобі, чому я вчора здивувався назві того артефакту.

Дівчина кивнула і почала приводити себе до порядку. Обтрусилась від прилиплих листків, склала мантію, розчесалась та заплела тугу косу, яка не буде заважати в дорозі. До кроля мандрівниця відрізала частину хліба і сіла їсти.

-Поки полював, я вже поснідва, так що смачного.

Еллі з задоволенням вгризлась зубами у м’ягке м’ясо, обережно обсмоктуючи кісти, підкормлюючи їми вогонь.

-Тобі вже відомо легенду про походження драконів? – дівчина підняла очі від вогню і, проковтнувши  шматок соковитого м’яса, промовила:

-Можливо мама колись розповідала мені, але це вже було надто давно.

-Так ось, - почав Ларій. – Колись Творець подорожував по Отторіалу і завітав до одної ельфійки-ясновидиці. Вона одразу зрозуміла, що за гість до неї завітав і вирішила спробувати подивитись його долю. «Я все тиняюсь по світу і не можу знайти собі місце та покликання. Ніхто не потребує моєї допомоги чи заступництва», - пожалівся він, протягуючи руку жінці поважних літ. Вона обережно провела своєю зморщеною долонькою по міцній руці дракона і сказала: Так потрібно було. Скоро ти знайдеш своє справжнє кохання і зможеш створити нову расу. Вони, як і ти матимуть дві подоби. Але твої діти страждатимуть, як і ти, тиняючись по світу в пошуках кохання. Все це буде допоки твоя кохана не принесе себе в жертву і її серце не перетвориться в камінь. Пішов він і далі блукати, тільки вже з тягарем на душі. «Як же ж так», - думав він, «мені прийдеться власноруч вбити кохану? Я обов’язково щось вигадаю і не допущу такого!».

Дівчина швиденько доїла свій сніданок і з задоволенням пестила вогонь дракона, перебираючи пальцями у червоних язиках, що ніжно огортали її невелику долоньку. І навіть суворий погляд власника магії не змінив ситуації. Зрозумівши, що це безнадійно, Ларій продовжив.

-Пролітаючи над невеликим селищем, він помітив, як у полі пшениці майорить вогонь. Опустившись нижче, це виявилась руде дівчисько, що заснуло під сонячними проміннями. І така вже вона була пригожа, що дракон не зміг не закохатись. Він запросив її у замок, де вона і залишилась. Творець був турботливим, як і всі наші чоловіки, але таким же ревнивим і нетерплячим. Тому довго тримати нейтралітет дівчині не вдалось і вони одружились. У них народилось п’ять синів, кожен з яких, як і говорила ясновидиця, унаслідував другу іпостась, а від матері отримав вогняну магію. Три брати поселились у горах Еніларіону, один полетів до темних ельфів в Донігартен, а інший – до світлих у Валентіель. От тільки йшов час, хлопці мужнішали, але не могли знайти своє кохання. Материнське серце розривалось від болю. Сини прилітали до неї, і не могли сховати невимовної туги та самотності у погляді. Творець теж не сидів без діла – літав до різних провидців та ніхто не міг йому допомогти. Лейла, а саме так по легенді звали дружину Творця, купляючи сир у лавці зустріла стару бабцю, яка за золотий пообіцяла їй погадати. «Ой, лиха у тебе доля, дівчино. Сини твої не можу знайти собі пару». «Вірно, а звідки ви знаєте?». «Знаю, дівчино, я багато знаю. А ще більше знає твій чоловік. Йому відоме рішення, яке врятує твоїх дітей. Та він не хочу платити таку велику ціну». «Яку? Я готова віддати усе, що в мене є, тільки допоможіть!». «Усе, хе-хе», - з посмішкою прокряхтіла стара, «навіть ціною власного життя?». Запитання примусило дівчину заціпеніти, але лиш на мить. Де її життя проти продовження роду та щастя п’ятьох її синів. «Я згодна, кажіть що робити». «Яка сміливість» - жінка дістала кинджал з доволі довгим та гострим лезом і передала його Лейлі, яка тремтячими руками перейняла зброю. «Завтра, рівно о світанку прийдеш у той храм, що побудував тобі чоловік, станеш посеред вівтаря та промовиш наступні слова: «Віддаю серце своє, сповнене материнської любові. Хай діти, діти моїх дітей і усі дракони знаходитимуть своїх половинок, призначені їм самою долею! Від сьогодні і поки серце моє не покине межі цього храму». А після цього найголовніше – встромиш кинджал собі прямо у груди». Довго плакала дівчина, чекаючи на коханого. Він повернувся знесилений і з’їв усе, що приготувала дружина йому на вечерю.  Помітив, що очиці коханої почервоніли, але вона так вправно заговорила, а потім запестила його, що дракон легко заснув, не здогадуючись про наближення біди. Зранку відчуття дикого болю у грудях пробудили від сну. Щось ніби вело його у храм, де на вівтарі лежало вже бездиханне тіло його коханої з кинджалом у серці, яке вона встромила власною рукою. З безумним риком він ринувся до неї, але був засліплений  яскравим спалахом світла. Мить – і на місці тіла її коханої утворився кам’яний постамент, а на ньому, ніби у спеціально викарбованій ніші пульсував червоний камінь у вигляді серця. Саме його і називають Аршахам, що з древньої мови драконів означає: «подарований біллю».