Глава 2 (27)

Мілана

- Мілко, почекай, - якось мене гукає Галя, то була п’ятниця, кінець навчального тижня.

Я розвертаюся й інстинктивно втягую голову в плечі, відступаю трохи назад, не очікуючи нічого доброго від королеви класу, до того ж, по вуха закоханої в Юрка.

- Чекаю… - бурчу я, помічаючи, як звідусіль підтягуються кривдники – Андрій, Макс, Ілона, Юлька, Лєрка й Антон.

- Як твої справи? Чого не ходиш до церкви?

Кров шугає мені в обличчя. Якщо про себе я ще могла стерпіти всяку дурню, то коли зачіпали моїх батьків…

- А ти чого не ходиш? – презирливо зморщивши носа, відрубую я.

- Тобто? Ти що, бикуєш? – Антон підходить впритул, хапає мене за довгу косу, намотує на руку.

- На кого піднімаєш голос? – Макс обіймає Галю за стан і чмокає у шию. Та голосно регоче. Він різко розвертає її до себе спиною й кладе долоні на живіт.

- Я… я не піднімаю… Пусти! – зверескую, коли кривдник робить занадто боляче.

- А то що?

- Нічого. Пусти.

Коло звужується. Мене обступають з усіх сторін, тим часом Антон змушує зігнутися вдвоє, від пекучої образи на очах виступають сльози.

- Постав її на коліна, - знущально шепоче Лєрка, покусуючи стебло кульбаби.

- Ні, - я пручаюся, як можу, але таки падаю в траву, намагаючись сісти, але Антон тягне мене  за волосся вгору.

Чую гучний регіт.

- Може, краще поставити раком? – невже Ілона на таке спроможна?

- Ага, хай молиться, - це каже Макс.

- Ні, я мала на увазі дещо інше.

Знову гучний регіт.

Моє серце стукотить так гучно, що я починаю задихатися.

- То що, красуне, будеш займати Юрка? – просто перед своїм обличчям я бачу модельні кросівки Галі – сріблисто-рожеві, в зелених стразах, на високій білій підошві.

- Тобто, це все через нього? – голос Макса звучить розчаровано. – Та пішла ти!

- Не зрозуміла… - кросівки відступають.

- А що тут розуміти. Ти – ревнива курка, ще й мене вирішила використати. Пішла ти!

- Мене ще ніколи двічі не посилали. Чуєш, Максе, скрути губу. І якщо зараз не вибачишся…

- То що? Знову поскаржишся братові?

- А він сидів за вбивство, - голос Антона, просто мені в вухо. А потім: – Галю, ти що, вже йдеш? Але ж розвага щойно почалася.

- Нахрін мені така розвага.

- То що мені з нею зробити?

- Роби, що хочеш…

- Може, відрізати косу? Вона ж збиралася, - тобто… й Крістіна тут? А що я зробила їй.

- Ага, відріж! Ось, візьми ножа, брат подарував, гострий, якраз і випробуємо.

Шурх – і моя голова вільна. Я вільна.

Падаю в траву. Скручуюся в кільце. Гірко плачу від болю та приниження.

Усі йдуть геть.

Коли більше не чути кроків, я обережно підводжуся, витираю обличчя.

Моя коса валяється збоку. Схожа на сіру мотузку. Для білизни. Така ж тонка й нікчемна. На самому кінці стара зелена резинка.

Я глибоко видихаю, проводжу рукою по волоссю – не надто коротке, аби я мала розпач, але ж… Знову заплющую очі, й переді мною образ пекла, де я навколішки збираю кожну свою волосину.

Помітивши вдалині чиюсь постать, я швидко хапаю косу, скручую її у вузол і засовую до сумки, обтрушую спідницю й біжу додому.

- Таки підстриглася?! – із докором кричить на мене мати, щойно побачивши у хвіртці. – Ну-ну, давай, гріши ще більше! І так тої буди, куди не озирнешся. А тут ще й ти! Сором!

- Та який сором, мамо?! – верещу з тією ж інтонацією. – Розплющ нарешті очі, оглянься – в нашому селі тільки одна ти з косами, навіть матушка підстриглася!

- А я за всіх не відповідаю.

- Тоді за мене не відповідаєш також!

Косу я ховаю під матрац, а коли дивлюся у дзеркало, мені навіть подобається те, що я там бачу. Бо замість стягнутого гладенького волосся, моє обличчя обрамляє легка хмаринка. Нарешті я набула нормального вигляду. Й мала б … подякувати за те Антону?

На щастя, мене хоча б не побили. Але упевненість в собі я втратила надовго, навіть почала потай молитися й чекала Останнього дзвінка, наче моя мати - пришестя бога.