Глава 1 (26)

Мілана

 Я тут давно почуваюся чужою – у цьому селі, у цій родині, у цьому класі.

- Хм, глянь, прищава Мілка наділа шорти, - чую, як позад мене кепкують мої однокласниці – Галя та Лєрка, одна із грудьми четвертого розміру, хоча й із кривими ногами, інша – метр вісімдесят зросту й надіється стати моделлю.

Я вдаю, що нічого не чую, зіщулююся, до болю закусую вуста, схиляю плечі, ще більше горблячи свою сутулу спину й зчіплюю пальці. Мовчи, Мілано, мовчи, бо буде як того разу…

Не знаю, чому, але у сімнадцять років моє тіло все ще було як у підлітка – низенька, бліда й пласка, мов дошка – ні круглих сідниць, ні грудей. А ще – страшенно невпевнена в собі. Хто ж на таку гляне?

- Мамо, я хочу підстригти волосся, - якось прошу у матері, бо на її вимогу відростила косу до пояса, проте та більше скидається на тонку мотузку для білизни.

- Ще чого? – кілька останніх років моя мати ходить до церкви, де ревно молиться й дотримується усіх обрядів. Пробувала якось затягнути й мене, але, на щастя, від аромату ладану та миготіння свічок я мала алергію – щойно переступала поріг, вкривалася червоними плямами, голосно кашляла й задихалася, тому «молилась вдома».

Так-так, у моїй кімнаті по всіх кутках висять ікони, а на чільному місці книжкової полиці стоять Біблія й Молитослов.

- Але із мене всі сміються, - благаю я. – Та й що це за волосся? Тонке, посічене, негарне…

- Жінка повинна мати довге волосся, - напосідає мати, яка своє прикриває хусткою. – На страшному суді тебе заставлять зібрати кожну волосину, яку ти втратила за життя. Чуєш? Кожну! Та ще й на колінах, які здиратимеш до крові, повзаючи по жорсткому камінню!

- Коли це ще воно буде? – пробую жартувати, та замість посмішки наражаюся на осудливий погляд із-під кущистих брів.

 Господи, хоч би колись сходила до салону, із жалістю думаю я, розглядаючи безбарвне бліде обличчя, вкрите чіткою сіткою зморшок – хоча матері щойно минуло тридцять дев’ять, і в принципі, вона ще молода жінка. Але недоспані ночі, погане харчування, праця до повного виснаження, повна відсутність будь-якого догляду за шкірою уже зробили своє непоправне. От коли б вона готувалася піти в монастир, стати однією із тамтешніх черниць, це ще б якось оправдувало зневагу до тіла, проте моя мати заміжня й працює в садочку нянею, встигаючи вести сільське господарство та прислуговувати у церкві.

- Щовечора, лягаючи спати, ми маємо готуватися немов до смерті, так казав на проповіді отець. Та звісно, ти ж туди не ходиш, тому й не чула. А що як вже завтра котрийсь із ангелів заграє в сурму й настане страшний суд? Про дату не знали навіть пророки.

- Та досить мені цих твоїх проповідей! – зненацька зриваюся на крик, хоча ніколи раніше такого собі не дозволяла: не слухати батька та матір – гріх.

- Досить проповідей? Ну-ну… - мати, здається, радіє моєму спротиву. Та за мить я вже розумію причину тієї радості. – Підеш цієї суботи до вечірньої служби, людей буде мало, посповідуєшся, - педагогічним тоном каже вона, мов я маленька дитина, одна із її вихованців.

- Ні, нізащо!

- Якийсь сьогодні день? Середа… Так-так… Нічого скоромного не їла?

- Ще взагалі нічого не їла, - я зціплюю зуби, бо їсти й справді хотілося.

- Приготую пісної каші та витягну з льоху квашених огірків, попостуємо разом.

- І батько теж?- я натякаю, що мій батько ніколи не сідав за стіл, якщо там не лежало м'ясо.

- Ну… то вже його відповідальність, він дорослий чоловік. Та й хто я така, аби вказувати чоловікові, що йому робити? У Біблії ж сказано, що чоловік…

- Голова жінці! – різко розвернувшись, я виходжу із хати й біжу до берега. Там годину плачу, аж доки хтось не доторкається до мого плеча.

- Мілано, що сталося? –  мій сусід Юрко, такий же тихоня, як і я, мав дві великі переваги – він був хлопцем, до того ж кремезним та сильним.

- Налякав… - аж захлинаюся, швидко зачерпую у пригорщу води й бризкаю собі на обличчя. – Йди куди йшов.

- Можна, я сяду?

Не питаючи дозволу, Юрко важко опускається на лавці поряд зі мною й кладе на плече долоню.

- Як же мене дістали вдома, - зітхаю я.

- Розумію. Те саме.

- Руку приймеш?

- Добре.

- Куди йшов?

- Побачив тебе…

- Мені зараз не до розмов.

- Тоді я просто посиджу поряд.

Все. Наступного ранку про цей випадок знає вся школа. А так як у Юрка закохані кілька красунь із мого класу, мене починають травити.

- Мілко, дай списати, - спочатку починають штурхати у спину хлопці, які догоджають красуням, аби заробити на ласку – приязна посмішка, обійми, або й щось більше.

- На, - я покірно протягую зошит.

- Оце й усе?

Потім на моєму стільці невідь-звідки з’являється жуйка, в яку я, звісно ж, сідаю, зіпсувавши чи не єдину гарну спідницю.

Далі ще гірше – зі мною перестає дружити Крістіна, моя єдина подруга, і коли я її запитую, що сталося, винувато опускає очі та йде геть.

Дійшло до того, що я могла спілкуватися лише з Юрком, який підходив до мене на перервах, вранці ми разом ішли до школи, й інколи він проводив мене додому – дорога йшла повз мою хату. Між нами нічого такого не було, хоча й молодший на рік, сусід був найвищим хлопцем в школі, і поряд із ним я виглядала дюймовкою.