Епілог. Лія

​Минуло чотири місяці.

Я стояла біля вікна у вітальні маєтку Чорненків — нашого дому — і дивилася, як сонце повільно сідає за горизонт. Тепер цей будинок не здавався мені склепом. Дем’ян наказав змінити важкі штори на легкий світлий шовк, і сюди нарешті почало потрапляти повітря.

​Сьогодні був особливий день. Перший вихід у світ, який мав офіційно закріпити мій новий статус. Але головне відбувалося не в банкетних залах, а тут, у мене на руках.

​Тихе сопіння змусило мене опустити погляд. Маленький згорток у блакитній пелюшці ворухнувся. Моєму синові був лише місяць, але він уже мав той самий впертий розліт брів, що й у Дем’яна, і дивно зосереджений погляд, який дістався йому від дідуся, якого він ніколи не бачив.

​— Радомире... — прошепотіла я, торкаючись кінчиком пальця його крихітної долоні. — Мій маленький Радомир Таранскі-Чорненко.

​Коли я вперше озвучила це ім’я в пологовому будинку, Дем’ян довго мовчав. Його очі наповнилися чимось таким глибоким і темним, що я злякалася. А потім він просто кивнув і сказав: «Це справедливо. Він носитиме ім’я людини, яка була гідною своєї крові».

​За спиною почулися тихі кроки. Я не здригнулася. Я знала цю ходу напам’ять. Руки Дем’яна обережно лягли на мої плечі, притягуючи мене до його грудей. Від нього пахло дорогим тютюном, лісом і тим специфічним чоловічим спокоєм, який став моєю стіною.

​— Він знову спить? — тихо запитав Дем’ян, нахиляючись до мого вуха.

​— Тільки-но вгомонився. Весь у батька — поки не доб’ється свого, не заспокоїться.

​Дем’ян розвернув мене до себе, не розриваючи обіймів. Він виглядав інакше. З його обличчя зникла та дика, хвороблива напруга, яка супроводжувала його після центру. Тепер це був впевнений у собі чоловік, який знав ціну кожному своєму слову.

​— Маєток Таранскі майже готовий, — сказав він, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з моєї зачіски. — Будівельники закінчили фасад. Я залишив там усе так, як було за часів твого батька. Ми можемо переїхати туди влітку, якщо захочеш.

​Я замислилася. Колись той маєток був моєю в’язницею. Місцем, де я мила сходи й ховала сльози від Світлани. А тепер він належав мені. Повністю.

​— Я хочу, щоб Радомир знав свій корінь, — відповіла я, дивлячись Дем’яну в очі. — Але наш дім — тут. Поки що. Я не хочу повертатися в минуле, Дем’яне. Я хочу будувати майбутнє.

​Він усміхнувся — рідкісною, ледь помітною усмішкою, яка призначалася тільки мені.

​— Ти стала справжньою левицею, Ліє. Батько почав тебе побоюватися. Вчора він сказав, що в твоїх очах занадто багато «сталі Таранскі».

​— Нехай побоюється, — я випростала спину. — Це корисно для сімейних стосунків.

​Ми разом спустилися вниз. У великій залі вже чекали гості — верхівка нашого міста, люди, які ще пів року тому не помітили б мене, якби я подавала їм напій. Сьогодні ж вони замовкли, коли ми увійшли.

​Я йшла поруч із Дем’яном, міцно тримаючи сина. На моїй шиї незмінно блищав медальйон — гроно калини. Тепер у ньому не було ключа, але в ньому була правда.

​Діаманти, які мама сховала для мене, тепер лежали в надійному фонді на ім’я Радомира. Петро, старий антиквар, став нашим частим гостем — він допоміг мені розібратися в справах батька і знайти тих людей, які залишилися вірними пам’яті справжнього Таранскі.

​Лук’ян зник як страшний сон. Кажуть, той лісовий будинок згорів дотла, не залишивши жодного сліду. Світлана та Ліля десь у Європі намагаються вижити на ті мізерні відсотки, які Дем’ян дозволив їм залишити — достатньо, щоб не померти з голоду, але занадто мало, щоб колись повернути свою пиху.

​Вечір минав у розмовах про порти, контракти та нові союзи. Але для мене все це було лише шумом.

​Пізніше, коли гості розійшлися, а Радомир заснув у своїй колисці під наглядом надійної няні, ми з Дем’яном вийшли на терасу. Місто під нами сяяло тисячами вогнів.

​— Ти щаслива? — запитав він, обіймаючи мене за талію.

​Я подивилася на свої руки. Колись вони були грубими від мийних засобів та холодної води. Тепер на них сяяла обручка з чорним діамантом. Але справа була не в ньому.

​— Я вільна, Дем’яне, — відповіла я, притискаючись до нього. — Вперше за п’ятнадцять років я не боюся прокинутися. Я не боюся свого імені. І я не боюся кохати тебе.

​Він нахилився і поцілував мене — довго, глибоко, з тією пристрастю, яка колись лякала мене, а тепер стала моєю стихією.

​— Ти ніколи не була просто покоївкою, — прошепотів він мені в губи. — Ти завжди була моєю загибеллю. А тепер ти стала моїм початком.

​Я заплющила очі. Десь там, у темряві минулого, залишилася маленька дівчинка, яка плакала в комірчині під сходами. Я подумки пообіцяла їй, що більше ніхто ніколи її не образить.

​Історія Лії Марченко закінчилася. Почалася історія Лії Таранскі-Чорненко — жінки, яка вижила в пеклі, щоб побудувати свій власний рай.

​Ми стояли над містом, два хижаки, що знайшли одне одного в гущавині зради. І я знала: що б не принесло нам завтра — ми зустрінемо його разом. Бо ми — кров і сталь. Ми — Чорненки. І наше майбутнє тільки починається.