Розділ 54. Лія

​Ранок увірвався в спальню м’яким золотавим світлом, але для мене він здався занадто яскравим. Я розплющила очі й не одразу зрозуміла, де перебуваю. Важкі оксамитові штори, запах дорогого парфуму та ледь відчутне тепла поруч.

​Дем’ян.

​Він уже не спав. Він сидів у кріслі навпроти ліжка, повністю одягнений, і спостерігав за мною. Його погляд більше не нагадував лезо ножа, яке приставлене до мого горла. В ньому було щось інше — щось таке, від чого моє серце стискалося в незрозумілому передчутті.

​Вчора вночі він був іншим. Ті обійми, той шепіт про кохання... Я була впевнена, що ненавиджу його. Після центру, після його погроз, після того, як він силоміць забрав мене від Зоряни Ігорівни. Але вчорашній Дем’ян, з чужою кров’ю на манжеті й дивним миром в очах, змусив мою ненависть похитнутися.

​— Доброго ранку, — тихо сказав він.

​Я притягнула ковдру вище, ховаючи живіт.

— Доброго ранку.

​Він підвівся, і я мимоволі напружилася. Але замість допиту чи холодних наказів, Дем’ян підійшов до столика і взяв тацю. Запах свіжого чаю та круасанів заповнив кімнату. Він поставив сніданок прямо на ліжко біля мене. Це було так не схоже на нього, що я просто заніміла.

​— Тобі треба їсти, Ліє. За двох.

​— Дем’яне, що відбувається? — я дивилася на їжу, до якої боялася торкнутися. — Чому ти... такий?

​Він не відповів одразу. Він дістав із кишені піджака жовтий пакет і поклав його поруч із тацею. А зверху — мій срібний медальйон у формі грона калини. Той самий, який Зоряна Ігорівна віддала мені після нашого весілля.

​— Я вчора сказав, що ніхто більше не посміє тебе образити, — Дем’ян сів на край ліжка, і його вага змусила матрац прогнутися. — Я мав на увазі, що Лук’ян Таранскі більше ніколи не завдасть тобі болю. Він... більше не перетне твій шлях. Ніколи.

​Я затамувала подих. Я боялася питати, що це означає, хоча кров на його сорочці вчора ввечері говорила сама за себе.

​— А Світлана й Ліля? — прошепотіла я.

​— Вони за кордоном. І я подбаю про те, щоб вони ніколи не змогли повернутися. Я знищу їх фінансово, розтопчу їхні імена, але фізично вони мені не цікаві. Вони — ніщо. А ти... ти маєш дещо знати.

​Він підсунув мені пакет.

— Відкрий. Це вміст банківської скриньки. Ключ був схований у твоєму кулоні. У тому самому гроні калини.

​Я тремтячими пальцями взяла медальйон. Я навіть не здогадувалася про ключ. Зоряна Ігорівна тримала його в себе після того як порався, він просто висів у мене на шиї як єдина пам'ять...

​Я відкрила пакет. На ковдру висипалися документи і мішечок.

​Я взяла лист. Папір пахнув старовиною і ледь вловимим ароматом квітів. Кожне слово моєї матері врізалося в свідомість, наче розпечене тавро.

​«Твій батько Радомир... Твій дядько Лук’ян завжди заздрив...»

​Світ навколо мене почав руйнуватися. Стіни спальні, маєток, моє минуле — все розліталося на друзки. П’ятнадцять років. П’ятнадцять років я вважала себе Лією Марченко, донькою невдах-боржників, які залишили мене на поталу «благодійнику» Лук’яну. Я мила підлоги в маєтку, де кожна кімната мала належати мені. Я терпіла знущання Лілеї, вважаюїчи, що маю бути вдячна за шматок хліба.

​А насправді... я була Лією Радомирівною Таранскі. Спадкоємицею клану.

​— Вони брехали мені... — сльози почали падати на лист, розмиваючи чорнило. — Весь цей час. Лук’ян знав, хто я. Він знав, що він убив мого батька.

​— Він шукав діаманти, — голос Дем’яна був низьким і спокійним. — Ось вони.

​Він розв’язав мішечок, і на білу ковдру викотилися шість величезних діамантів. Вони виблискували, наче знущання над усіма тими роками, коли я мріяла про нове взуття чи теплу куртку.

​— Три мільйони доларів, — додав Дем’ян. — Це твій спадок. Разом із маєтком Таранскі. Мої люди трохи «пошуміли» там, коли шукали Лук’яна, маєток постраждав, але я все виправлю. Я допоможу тобі повернути все до останньої копійки. Бізнес, активи, рахунки... все, що Лук’ян вкрав у твого батька.

​Я дивилася на ці камені й відчувала лише порожнечу.

— Мені не потрібні ці діаманти, Дем’яне. Мені не потрібен маєток. Що мені з ними робити? Я все життя була покоївкою. Я вмію прибирати, готувати й мовчати. Я не знаю, як бути... спадкоємицею.

​Я закрила обличчя руками, і ридання нарешті вирвалися назовні. Це був не просто плач, це була агонія за тією дівчинкою, яку зламали ще в дитинстві.

​Дем’ян пересів ближче й обережно обійняв мене за плечі, притягуючи до себе.

— Ти більше не покоївка, Ліє. Ти — Лія Чорненко. Моя дружина. Мати мого сина. І ти — Таранскі. Це в твоїй крові. Тобі не треба вчитися бути спадкоємицею, тобі просто треба перестати боятися.

​Я притулилася до його грудей, вдихаючи його запах. Зараз він був моєю єдиною опорою в цьому хаосі.

​— Чому ти це робиш? — спитала я крізь сльози. — Ти ж хотів помститися. Ти ж ненавидів мене за те, що я тебе обманула.

​Дем’ян відсторонився і взяв моє обличчя в свої великі долоні.

— Я теж був засліплений брехнею, Ліє. Я думав, що ти — зброя Лук’яна. А виявилося, що ти — його найбільша жертва. І коли я відчув, як наш син штовхнувся під моєю рукою... я зрозумів, що жодна помста не варта того, щоб втратити вас.

​Він наблизився і поцілував мене в лоб.

— Ми повернемо тобі все. Але спочатку — ми просто будемо жити. Тут. Разом. Як сім’я.

​Я дивилася на нього і вперше за багато років відчула щось, схоже на надію. Мій світ зруйнувався, так. Але на цих руїнах Дем’ян Чорненко зводив щось нове. Більш міцне. Справжнє.

​Я поклала руку на його долоню, що все ще лежала на моїй щоці.

— Я боюся, Дем’яне.

​— Я знаю, — відповів він, і в його очах я побачила обіцянку, яку він більше ніколи не порушить. — Але тепер тобі не треба боятися самотужки.

​Я взяла в руки медальйон — моє гроно калини. Тепер воно не було просто прикрасою. Це був мій символ. Символ того, що кров Таранскі вистояла, незважаючи на вогонь і зраду.