Розділ 53. Дем’ян

​Дорога назад здавалася нескінченною. Нічні ліхтарі розрізали темряву траси, нагадуючи мені спалахи пострілу, що поставив крапку в житті Лук’яна. В салоні панувала тиша, яку порушувало лише ледь чутне гудіння мотора. Леонід не питав ні про що — він бачив моє обличчя в дзеркалі заднього виду. Я не відчував торжества. Тільки порожнечу, яка повільно заповнювалася чимось новим, чистим і водночас болісним.

​Ми в’їхали в ворота маєтку. Будинок стояв у напівтемряві, лише в одному вікні на другому поверсі — у моїй спальні — тьмяно горіло нічне світло. Вона чекала. Або не могла заснути через тривогу, яка стала її постійною супутницею.

​Я піднявся сходами, намагаючись ступати якомога тихіше. Мої пальці все ще відчували віддачу пістолета, а на манжеті білої сорочки запеклася дрібна крапля чужої, брудної крові. Подарунок від Лук’яна на прощання.

​Я штовхнув двері.

​Лія не спала. Вона напівлежала в ліжку, обкладена подушками, і тримала в руках якусь книжку, яку, я впевнений, вона не прочитала ні на сторінку. Побачивши мене, вона різко сіла, і книга зісковзнула на підлогу.

​— Дем’яне... — її голос здригнувся.

​Я не відповів. Я просто стояв у дверях, дивлячись на неї. У світлі настільної лампи вона виглядала тендітною, майже прозорою. Волосся розсипалося по плечах, а очі здавалися величезними на блідому обличчі.

​Вона швидко спустила ноги з ліжка і підійшла до мене, зупинившись за два кроки. Її погляд ковзнув по моєму обличчю, спустився нижче і завмер на рукаві сорочки. Вона зблідла ще дужче.

​— Ти... ти поранений? — її голос перейшов у шепіт. Рука Лії потягнулася до мого плеча, але вона зупинилася, боячись торкнутися. — Дем’яне, що сталося? Де ти був? На тобі кров...

​Я перехопив її руку. Її пальці були крижаними, вони тремтіли. Я бачив у її очах такий щирий жах за мене, що це вдарило в груди сильніше за будь-яку кулю. Вона боялася не мене. Вона боялася за мене. Після всього, що я їй заподіяв.

​— Ні, не поранений, — тихо відповів я, нарешті знаходячи голос.

​— То чия це... — вона замовкла, мабуть, сама здогадавшись про відповідь.

​Я не дав їй договорити. Я зробив крок вперед і просто обійняв її. Не владно, не так, як зазвичай захоплював свою здобич, а обережно, наче вона була зроблена з найтоншого скла. Я сховав обличчя в її волоссі, вдихаючи знайомий аромат ванілі та тепла.

​Лія на мить застигла, наче не вірячи в те, що відбувається. А потім її руки повільно обхопили мою талію, і вона притиснулася до мене, ховаючи обличчя на моїх грудях.

​— Все закінчилося, Ліє, — прошепотів я, поцілувавши її в маківку. — Чуєш? Все. Ніхто більше не образить тебе. Ніхто не посміє назвати тебе покоївкою чи шпигункою. Я обіцяю тобі.

​Я відчував, як вона здригається в моїх обіймах, як вириваються її перші, тихі сльози, просочуючи мою сорочку.

​— Я не розумію... — її голос був приглушеним. — Що відбувається, Дем’яне? Чому ти так зі мною говориш?

​— Я кохаю тебе, — сказав я, і ці слова, які я ніколи не вимовляв всерйоз, виявилися напрочуд легкими. — Завтра я все розповім. Завтра ми почнемо спочатку. А зараз... зараз просто спи. Тобі треба відпочити. Тобі і сину.

​Вона відсторонилася, дивлячись на мене з недовірою та нерозумінням. У її погляді було стільки запитань, на які я ще не був готовий відповідати. Мені потрібно було змити з себе цей день. Змити запах пороху і смерті, перш ніж я знову торкнуся її.

​— Завтра, — повторив я, м’яко погладивши її по щоці. — Все завтра.

​Я розвернувся і пішов до ванної кімнати. Зачинивши двері, я зірвав із себе одяг — цей кокон із брехні та насильства — і кинув його в кошик. Увімкнув воду. Холодну, майже крижану.

​Я став під струмені, відчуваючи, як вода обпікає шкіру. Я хотів, щоб цей холод випалив зі мною все, що залишилося від «пацієнта 405», від розлюченого монстра, який хотів помсти. Під цією водою я ставав просто Дем’яном. Чоловіком, у якого вперше з’явилося щось, що варте було захисту більше, ніж власна гордість.

​Я заплющив очі, згадуючи лист її матері. «Будь сильною, моя маленька Таранскі». Вона була сильною. Сильнішою за мене. Вона витримала п’ятнадцять років у лігві ворога, вона витримала моє безумство, вона витримала самотність.

​Вийшовши з ванної, я обмотав рушник навколо стегон. У спальні було тихо. Лія вже лежала в ліжку, відвернувшись до вікна. Я подумав, що вона спить, але коли я підійшов ближче, помітив ритмічне ворушіння під ковдрою.

​Я вимкнув світло і ліг поруч. Ліжко прогнулося під моєю вагою. Лія не поворухнулася, але я відчував, як змінилося її дихання. Вона чекала.

​Я обережно просунув руку під її шию і притягнув її до себе. Вона не чинила опору. Навпаки, вона ніби тільки цього й чекала — її тіло миттєво розслабилося в моїх обіймах. Я поклав руку на її живіт, знову відчуваючи тепле, ледь помітне ворушіння нашого сина.

​— Спи, — прошепотів я їй у потилицю. — Я поруч.

​Цієї ночі в маєтку Чорненків було тихо. Вперше за довгий час ця тиша не була тривожною. Вона була цілющою. Десь у сейфі лежали діаманти та документи, які завтра змінять її світ. Але зараз, у цій темряві, було важливо лише одне: її серце билося в унісон із моїм.

​Я заснув без жодних кошмарів. Бо мій найбільший кошмар щойно отримав кулю в лоб, а моя найбільша надія тихо дихала мені в груди.