Розділ 51. Дем’ян

​Старе місто пахло пліснявою, вологим камінням і забутими таємницями. Вузькі вулички, де ледь проїжджав мій позашляховик, здавалися лабіринтом, у якому час застиг десь у дев’яностих. Саме тут, серед облуплених фасадів, ховалася антикварна крамниця Петра — людини, яка знала справжню історію родини Таранскі.

​Я вийшов із машини, поправляючи пальто. Леонід мовчки став за моєю спиною. Його присутність була звичною і необхідною — сьогодні мені потрібні були не лише дипломатичні навички, а й вагомі аргументи.

​Над дверима крамниці дрібно задзеленчав старий дзвоник. Всередині панував напівморок. Скрізь — від підлоги до стелі — височіли купи мотлоху, який для когось був скарбом: потемнілі від часу срібні канделябри, годинники, що давно зупинилися, і картини в тріснутих рамах.

​За прилавком сидів чоловік. Сивий, із густою бородою та окулярами на самому кінчику носа. Він витирав м’якою ганчіркою якусь порцелянову статуетку.

​— Ми зачиняємося за десять хвилин, — не піднімаючи голови, проскрипів він.

​— У нас вистачить часу, Петре, — я зробив крок до прилавку, і мої туфлі важко гупнули по старій підлозі. — Якщо ти будеш говорити швидко.

​Чоловік нарешті підвів погляд. Його очі за скельцями окулярів на мить розширилися, а рука зі статуеткою здригнулася. Він упізнав мене. У цьому місті важко було не впізнати спадкоємця Чорненків, особливо після того, як я повернувся з «відпустки».

​— Дем’яне Богдановичу... — він обережно поставив порцеляну на стіл. — Яка честь. Але боюся, у моїй крамниці немає нічого, що могло б зацікавити таку людину, як ви.

​— Мене цікавить не твій непотріб, — я сперся руками на прилавок, нависаючи над ним. — Мене цікавить Лук’ян Таранскі. Де він?

​Петро зблід, але швидко опанував себе. Він почав занадто старанно витирати прилавок.

— Я не знаю, про що ви. Пан Лук’ян... ми не бачилися роками. Я просто старий антиквар.

​— Не бреши мені, — мій голос став тихішим, а отже — небезпечнішим. — Ти був другом Радомира. Ти знав обох братів. Ти знаєш, де Лук’ян ховає своє паскудне тіло, поки все місто шукає його з собаками.

​— Я... я справді не знаю, — голос Петра затремтів. — Радомир був моїм другом, так. Але після його зникнення Лук’ян обірвав усі зв’язки. Він не довіряє нікому з оточення брата.

​Я подивився на Леоніда. Той зрозумів мене без слів.

Леонід повільно дістав свій пістолет. Сріблястий метал блиснув у світлі єдиної лампи під стелею. Петро затамував подих.

​— Знаєш, Петре, — я почав повільно прогулюватися крамницею, розглядаючи полиці. — Мій помічник сьогодні не в гуморі. Він дуже цінує свій час. І коли йому доводиться чекати, він починає... нервувати.

​Я кивнув Леоніду.

Пролунав різкий, воглушливий постріл. Куля влучила в масивну підлогову вазу XVIII століття, що стояла в кутку. Порцеляна розлетілася на тисячу дрібних уламків. Петро скрикнув і пригнувся.

​— Не треба! Будь ласка! — закричав він, закриваючи голову руками.

​— Наступна куля полетить у той годинник, — я вказав на антикварний екземпляр прямо над його головою. — А потім Леонід може випадково промахнутися. Розумієш, він у мене влучний хлопець, але рука може здригнутися... і він ненароком поцілить тобі в ногу. Або в колінну чашечку. Кажуть, це дуже боляче і майже не лікується.

​— Гаразд! Гаразд! — Петро підняв руки вгору, його обличчя було мокрим від поту. — Я скажу! Тільки приберіть зброю!

​Я підняв руку, і Леонід опустив пістолет, але не сховав його.

​— Я слухаю, — я знову підійшов до прилавку.

​— Він у мене... — Петро ледь чутно прохрипів ці слова.

​— Де «у тебе»? У підвалі під цим мотлохом?

​— Ні. У моєму будинку за містом. У лісі, поблизу Старої Гавані. Лук’ян прийшов до мене три тижні тому. Він був поранений, злий... сказав, що я йому винен за те, що Радомир колись допоміг моєму синові. Він погрожував спалити крамницю разом зі мною, якщо я його не сховаю.

​Я відчув, як усередині мене розливається холодне задоволення. Ми шукали його по підпіллях та елітних котеджах, а він відсиджувався в будинку старого антиквара, граючи на боргах минулого.

​— То чого ти стоїш? — я схопив його за комір сорочки, підтягуючи до себе. — Показуй, де це. Зараз же.

​— Але... він мене вб’є, якщо дізнається... — проскиглив Петро.

​— Якщо ти не поїдеш із нами, я вб’ю тебе прямо тут, — я випустив його комір. — Обирай. Смерть зараз чи шанс вижити потім.

​Петро тремтячими руками дістав ключі, зачинив крамницю, і ми всі вийшли на вулицю. Вечірні сутінки згущувалися, обіцяючи темну ніч. Ми сіли в машину. Леонід — за кермо, я з Петром — на заднє сидіння.

​— Навіть не думай про дурниці, Петре, — сказав я, коли машина рушила з місця. — Якщо ти збрехав, або якщо ми приїдемо на засідку... я особисто прострелю тобі голову раніше, ніж Лук’ян встигне відкрити рота. Ти мене зрозумів?

​— Зрозумів, Дем’яне Богдановичу... — він втиснувся в куток сидіння, дивлячись у вікно порожніми очима.

​Я відкинувся на спинку. Мій мозок працював як ідеально налагоджений годинник. Лук’ян Таранскі. Чоловік, який перетворив життя Лії на пекло. Чоловік, який ледь не позбавив мене майбутнього.

​Я згадав поштовхи малюка під своєю долонею. Цей спогад був моїм паливом. Я не просто йшов по голову ворога — я йшов забирати спокій для своєї родини.

​Лук’ян думав, що він найхитріший. Він думав, що зможе перечекати бурю. Але він забув, що я — Чорненко. А ми ніколи не залишаємо боргів неповернутими. Особливо, коли йдеться про кров.

​— Швидше, Леоніде, — кивнув я на дорогу. — Не хочу, щоб наш гість занудьгував.

​Машина виїхала за межі міста, занурюючись у чорну стіну лісу. Десь там, у закинутому будинку, чекав кінець цієї історії. Або початок нової — тієї, де Лія Таранскі нарешті зможе дихати вільно.