Розділ 49. Дем’ян

​Ранок у маєтку завжди був холодним, незалежно від пори року. Стіни, просякнуті вологою та історією насильства, не тримали тепла. Я сидів за масивним дубовим столом у своєму кабінеті, спостерігаючи, як перші промені сонця намагаються пробитися крізь важкі штори.

​У двері коротко постукали. Леонід увійшов безшумно, як тінь. У його руках був жовтий бандерольний пакет, запечатаний сургучем, і невеликий металевий ключ.

​— Вміст банківської скриньки, Дем’яне Богдановичу, — він поклав пакет на стіл перед мною. — Як ви і просили.

​Я глянув на пакет. Усередині було щось важке і щільне. Моє серце, яке я звик вважати шматком льоду, зробило зайвий удар.

​— Ти дивився, що там? — я підняв очі на Леоніда, вивчаючи його обличчя на предмет найменшої ознаки брехні.

​— Я заглянув, щоб перевірити наявність...там документи, — рівним голосом відповів він. — Але я не читав і не вивчав деталі. Це не входить у мої обов’язки.

​— Вийди.

​Леонід кивнув і зник за дверима. Я залишився один на один із правдою, яку Лія так відчайдушно ховала в срібному медальйоні своєї матері.

​Я взяв ніж для паперу і розрізав пакет. Першим на стіл випав невеликий оксамитовий мішечок. Коли я розв’язав шнурівку і висипав вміст на долоню, кабінет вибухнув холодним блиском. Шість діамантів. Прозорі, як сльози, ідеальної огранки. Навіть без спеціального обладнання я бачив, що це не просто камінці. Вісім каратів кожен. Статки, за які в нашому світі вбивають цілі сім’ї.

​Але діаманти були лише верхівкою айсберга.

​Я витягнув документи. Свідоцтво про народження. Папір трохи пожовтів від часу, але букви були чіткими.

Ім’я: Лія Радомирівна Таранскі.

Батько: Радомир Ігорович Таранскі.

Мати: Калина Сергіївна Марченко.

​Я перечитав ім’я батька тричі. Радомир Таранскі. Старший брат Лук’яна. Той самий «Король», який зник п’ятнадцять років тому за загадкових обставин.

​Далі йшли папери, завірені юристами, про право власності та договори довірчого управління. Усі вони підтверджували лише одне: дівчина, яку я вважав покоївкою, була єдиною законною спадкоємицею всієї імперії Таранскі.

​На дні пакета залишився маленький конверт. Я розкрив його і витягнув лист, написаний дрібним, витонченим жіночим почерком.

​«Ліє, моя люба дівчинко. Якщо ти читаєш цей лист, значить, нас із батьком уже немає в живих. Я пишу це зараз, коли Радомир зник, і я впевнена — це справа рук Лук’яна. Твій дядько завжди заздрив братові, завжди хотів бути першим на троні. Він замислив щось жахливе.

​Ці діаманти — твоя спадщина. Твій батько Радомир приховував мене із тобою від кримінального світу всі ці роки, щоб ти ніколи не дізналася про бруд і кров. Тільки Лук’ян знав про наше існування. Ці камені — шість діамантів по вісім каратів кожен — це три мільйони доларів. Цього тобі вистачить на все життя, щоб втекти і почати заново. Якщо тобі знадобиться допомога з ними — знайди Петра, друга твого батька. Він тримає антикварну крамницю за цією адресою... він допоможе.

​Я сподіваюся, Лук’ян не заподіяв тобі болю. Навряд чи він здогадався б шукати ключ від скриньки у твоєму медальйоні. Пам’ятай, тато тебе дуже любив. І я люблю тебе. Будь сильною, моя маленька Таранскі».

​Я відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як реальність навколо мене тріщить по швах.

​Я пам’ятав старі чутки. У клані Таранскі завжди було двоє лідерів — Радомир, розважливий і стратегічний, та Лук’ян, імпульсивний і жорстокий. Потім Радомир зник, і Лук’ян очолив престол. Чорненки ніколи не лізли в їхні сімейні чвари, ми просто прийняли зміну влади. Ми й гадки не мали, що у Радомира була сім’я. Він тримав їх у такій глибокій тіні, що вони здавалися міфом.

​То що ж виходить?

​Лук’ян убив брата, позбувся його дружини, а власну племінницю — законну власницю всього майна — зробив прислугою? Він знущався з неї з п’ятирічного віку, змушуючи мити підлоги в маєтку, який по праву належав їй. Він використовував її як живий товар, як шпигунку, як розхідний матеріал... знаючи, що вона — кров його крові, яку він обікрав.

​Моя рука мимоволі стиснула лист так, що папір зім’явся.

​Вона не була шпигункою Лук’яна. Вона була його найголовнішою жертвою. Покоївка, яку він підсунув мені, була королевою в кайданах. А я... я додав їй болю. Я зневажав її за те, що вона «просто прислуга», я душив її за «зраду», не знаючи, що вона жила в пеклі набагато довшому, ніж моє морфінове марення.

​Це все змінювало. Абсолютно все.

​Лук’ян Таранскі тепер не просто ворог. Він — мрець, який ще ходить по землі. Він не просто підставив мене, він згноїв власну племінницю, яка тепер носить під серцем мою дитину.

​Я глянув на діаманти на столі. Вони холодно блищали, нагадуючи мені про ціну, яку Лія платила кожну секунду свого життя. Шість каменів. Три мільйони. Квиток на волю, який вона носила на шиї, але так і не змогла використати.

​— Ліє... — прошепотів я.

​Вона була законною Таранскі. А отже, дитина, яку вона носить — це об’єднання двох найсильніших кланів міста. Але для мене зараз це було не головним.

​Головним було те, що Лук’ян заборгував їй ціле життя. І я — той, хто виставить йому цей рахунок.

​Я встав, згріб документи й діаманти назад у пакет і сховав їх у сейф. Мій погляд зупинився на дверях. Вона там, у своїй кімнаті, очікує чергового удару від мене. Вона думає, що я зараз викликаю її на допит, щоб знову мучити.

​Але я не збирався її мучити.

​Я вийшов із кабінету, мої кроки по коридору були швидкими і цілеспрямованими. Мені потрібно було побачити її. Побачити Лію Таранскі — жінку, яка вижила в лігві вовка, бувши справжньою власницею лісу.

​Я зупинився перед її дверима і вперше за довгий час відчув щось подібне до сорому. Але Чорненки не вибачаються. Ми діємо.

​Я штовхнув двері.