Розділ 48. Дем’ян

​Маєток зустрів нас важкою, гнітючою тишею. Кожна цеглина цього будинку, кожен вигин кованих воріт нагадували мені про те, ким я був до того, як морфін перетворив моє життя на попіл. Я повернувся. Але вже не тим вразливим хлопцем, якого можна було зламати кулею чи брехнею.

​Автомобіль зупинився біля головного входу. Павло вискочив, щоб відчинити двері. Я вийшов першим, вдихаючи знайомий запах дорогого тютюну та старої деревини. Поруч зі мною, ледь дихаючи, вийшла Лія. Вона виглядала крихітною на тлі цієї монументальної розкоші, але її живіт — цей чіткий, округлий доказ нашого зв’язку — робив її присутність вагомою, як ніколи.

​З’явився батько. Богдан Чорненко виглядав задоволеним. Він розправив плечі, побачивши мене, і на його обличчі з’явилася рідкісна, горда посмішка.

​— Дем’яне! Мій спадкоємець повернувся, — він спустився сходами, розводячи руки для обіймів. — Виглядаєш як новенький. Я знав, що ти впораєшся. Кров Чорненків сильніша за будь-яке сміття.

​Я сухо прийняв обійми, відчуваючи його силу, яка завжди була для мене ідеалом і прокляттям водночас. Але як тільки батько відсторонився і його погляд упав на фігуру за моєю спиною, посмішка миттєво зникла. Обличчя потемніло, очі звузилися до небезпечних щілин.

​— Ти... — просичав він, вказуючи пальцем на Лію. — Що ця покоївка Таранскіх робить у моєму домі? Дем’яне, ти з глузду з’їхав? Ти ж вигнав її під три чорти. Вона — щур! Шпигунка!

​Я зробив крок назад, стаючи між батьком і Лією, і лише тоді він помітив те, що я бачив щосекунди. Її пальто розійшлося, оголюючи живіт.

​Батько замовк. Його погляд прикувався до її фігури, і я побачив, як у його голові почали крутитися шестерні.

​— Ти ж сам хотів спадкоємця, батьку, — мій голос був спокійним, майже холодним. — Ти наполягав, щоб у перший рік нашого «шлюбу» з’явилася дитина. Це ж наша велика традиція Чорненків. Тож тепер вона тут. Виконує твій план.

​— Але не від неї! — вибухнув він, і його голос відлунив від стін маєтку. — Вона мала бути донькою мафіозі, частиною союзу, а не прислугою, яка грала роль доньки Лук’яна! Це ж посміховисько! Спадкоємець від покоївки...

​Він презирливо сплюнув на землю, але я бачив, що він уже змирився. Дитина — це єдине, перед чим Богдан Чорненко схиляв голову.

​— Гаразд, — він знову подивився на Лію, і в цьому погляді не було ні краплі тепла. — Нехай залишається, поки не народить. Як тільки вона народить дитину — вона зникне з цього будинку назавжди. Без права бачити малюка. Зрозуміло?

​Лія здригнулася, її руки судомно стиснулися на животі. Я відчув, як у мені закипає щось темне, але зараз був не час сперечатися про майбутнє.

​— Ліє, йди до своєї старої кімнати, — наказав я, не обертаючись.

​Вона лише коротко кивнула, не підводячи очей, і швидким кроком попрямувала до сходів. Її присутність у коридорах будинку здавалася мені чимось сюрреалістичним, наче час повернувся назад, але з іншим сценарієм.

​Коли за нею зачинилися двері на другому поверсі, я повернувся до батька.

​— Мене цікавить інше. Де бісів Таранскі? Поки я валявся у тій психушці, його так і не знайшли? Він що, невидимий чи що? П’ять місяців, батьку!

​Богдан Чорненко важко зітхнув і дістав золоту запальничку.

— Ми перевернули все місто, Дем’яне. Всю область. Його немає. Це падло ховається професійно. Він зник.

​— Він не міг зникнути безслідно, — я стиснув кулаки. — Хтось йому допомагає.

​— Можливо, — батько випустив хмару диму. — І ти не один, хто хоче з ним розправитися. Я теж хочу його голову на тарілці за підставу з покоївкою. Він виставив нас дурнями перед усім кримінальним світом. Але зараз — іди відпочивай. Завтра почнемо працювати. Нам треба повернути твій вплив, поки конкуренти не подумали, що ти остаточно «здувся».

​Він розвернувся і пішов до свого кабінету, його кроки звучали важко й владно. Я залишився в холлі один із Леонідом.

​— Де вміст банківської скриньки? — я різко повернувся до нього. — Чому його досі немає в мене?

​Леонід випростався, його обличчя залишилося непроникним.

— У скриньці надійніше було тримати, поки ви були в центрі, Дем’яне Богдановичу. Я не хотів ризикувати, враховуючи ваш... тодішній стан. Ключ у безпеці.

​— Завтра, — я підійшов до нього впритул, дивлячись прямо в очі. — Щоб завтра вранці вміст скриньки був у мене на столі. Я чекатиму. Вільний.

​Леонід схилив голову й мовчки пішов.

​Я піднявся на другий поверх і зайшов у свій кабінет. Все залишилося таким самим. Ті ж масивні меблі, запах дорогої шкіри та ледь помітний аромат моєї крові, який, здавалося, в’ївся в паркет біля столу. Саме тут я ледь не помер. Саме тут я дізнався про її зраду.

​Я сів у крісло, відчуваючи, як тиша тисне на вуха. Рука автоматично потягнулася до шухляди, де завжди лежала пачка сигарет. Я дістав одну, підніс до губ, але так і не запалив. В легенях досі було чисто після центру, і я не хотів знову впускати в себе отруту. Принаймні, не сьогодні.

​Вона тут. У сусідній кімнаті. Вагітна від мене.

​А завтра я отримаю те що сховане в скриньці. Я дізнаюся, що Лія приховувала всі ці місяці. Чи був це компромат, чи щось набагато особистіше?

​Я відкинувся на спинку крісла, заплющуючи очі. Гра в «дружину» закінчилася. Тепер починалася справжня війна. І цього разу я не дозволю їй виграти жодного раунду.

​— Ти відповіси за все, Ліє, — прошепотів я в темряву кабінету. — За кожну секунду мого болю.

​Але десь глибоко всередині, під шарами гніву та жадоби помсти, я відчував те, що боявся визнати найбільше: присутність цієї жінки в моєму будинку робила мене знову живим.