Розділ 47. Лія

​П’ятниця. День, який мав стати моїм другим днем народження, став моїм вироком.

​Всі ці три дні після зустрічі в кабінеті я жила в стані напівпритомного жаху. Я не могла їсти, не могла спати. Щоразу, коли я заплющувала очі, я відчувала його погляд на своєму животі — важкий, привласнювальний, небезпечний. Я розпитувала персонал про «Номера 405», намагаючись робити це невимушено, але дівчата дивилися на мене з підозрою. «Він ідеальний пацієнт, Ліє. Спокійний, зосереджений. Чому він тебе так цікавить?» — питали вони. Я лише відмовчувалася, відчуваючи, як під серцем щоразу тривожно ворушиться мій син.

​Мій шестимісячний секрет, який перестав бути таємницею.

​— Швидше, Ліє, швидше! — Зоряна Ігорівна гарячково закидала мої речі в стару сумку. — Сергій не зміг приїхати, у нього терміновий виклик у район, але я домовилася з сусідом. Він відвезе нас на станцію, а там — потягом до Львова. Там тебе ніхто не знайде.

​Я тремтячими руками застібала пальто. Воно вже ледь сходилося на животі.

— Він знає, Зоряно Ігорівно. Він бачив. Він не відпустить.

​— Ми встигнемо! — наполягала вона, виштовхуючи мене на ганок.

​Ранок був туманним і сирим. Сіре марево огортало дерева, приглушуючи звуки. Ми вийшли з будинку, і я вже зробила крок до хвіртки, коли туман розірвало світло фар. Чорний, глянцевий позашляховик стояв прямо перед нашими воротами, наче величезний звір, що випірнув із пекла.

​Серце впало кудись у порожнечу. Я завмерла.

​Двері машини відчинилися одночасно. З передніх сидінь вийшли Павло і Леонід. Вони виглядали так само, як і шість місяців тому — кам’яні обличчя, ідеальні костюми, холод у поглядах. Вони не наближалися, просто стали по обидва боки від хвіртки, перекриваючи єдиний вихід.

​А потім з заднього сидіння вийшов він.

​Дем’ян.

​Він більше не був пацієнтом 405. Ніякої лікарняної піжами, ніякого блідого обличчя. Чорне пальто, біла сорочка, розстебнута на верхній ґудзик, і цей владний, нищівний спокій, який робив його справжнім господарем життя. Він зробив крок до нас, і гравій під його дорогими туфлями хрумтів, наче людські кістки.

​Зоряна Ігорівна миттєво кинулася вперед, перегородивши йому дорогу. Вона була маленькою, сивою, але в цей момент — неймовірно сміливою.

— Не підходь! — закричала вона, виставивши руки вперед. — Я не віддам її тобі! Ти вже досить її мучив, ірод! Іди геть!

​Дем’ян зупинився за два кроки від неї. Його погляд ковзнув по старій жінці з легким роздратуванням, але без злості.

— Відступіть, пані, — тихо сказав він. Його голос був чистим, глибоким і абсолютно тверезим. — Я прийшов за своїм. По-хорошому прошу — відійдіть.

​— Ні за що! — Зоряна стояла на смерть. — Ліє, біжи в дім! Закривайся!

​Я дивилася на Дем’яна. Його очі знайшли мої. У них не було тієї дикої люті, що була в палаті. Там була сталь. Непохитна впевненість у тому, що весь цей світ належить йому, включаючи мене і дитину всередині мене.

​Я зрозуміла: втечі не буде. Якщо я зараз закриюся в будинку — він спалить його. Якщо я покличу Сергія — він уб’є Сергія. Він дістане мене з-під землі.

​— Зоряно Ігорівно, не треба, — я тихо підійшла до неї й поклала руку на плече.

— Дитино, що ти кажеш? — вона обернулася до мене з жахом.

​Я обійшла її й стала прямо перед Дем’яном. Між нами було лише повітря, наелектризоване нашою спільною історією. Я обійняла Зоряну Ігорівну, міцно притискаючи її до себе.

​— Дякую вам за все, — прошепотіла я їй на вухо, так тихо, щоб чув лише вітер. — Ви зробили для мене більше, ніж будь-хто. Але він не відступить. Він знайде мене скрізь. Краще я поїду зараз добровільно, щоб він не чіпав вас і Сергія.

​— Я за тебе боюсь, Ліє... — стара жінка плакала, вчепившись у мої плечі.

​— Все буде добре, — брехала я сама собі. — Якщо щось трапиться... якщо я зможу... я подам знак. Подзвоню. Тоді приїдете за мною.

​Я відсторонилася, витерла сльози й поглянула на Дем’яна. Він мовчав, спостерігаючи за цією сценою з терпінням хижака, який знає, що здобич уже в його пазурах.

​Я пройшла повз нього. Повз Павла і Леоніда, які шанобливо, але твердо відступили, даючи мені дорогу. Я не дивилася на них. Я не хотіла бачити їхні обличчя, які нагадували мені про те, ким я була в їхньому домі — всього лише інструментом, іграшкою, обманом.

​Я сіла на заднє сидіння автомобіля. Там пахло дорогим парфумом Дем’яна і новою шкірою. Двері за мною зачинилися з глухим, остаточним звуком.

​Дем’ян сів поруч. Він не торкався мене, не намагався заговорити. Машина рушила.

​Я опустила руку на свій живіт, відчуваючи, як малюк штовхнувся. Можливо, він теж відчув цю зміну атмосфери. Цю важкість.

«Ми впораємося, синочку, — подумала я, стискаючи губи. — Ми обов’язково впораємося».

​Я дивилася у вікно на будиночок Зоряни Ігорівни, який швидко зникав у тумані. Шість місяців спокою закінчилися. Я поверталася туди, де кожна стіна нагадувала про мою брехню.

​Я поверталася в будинок Чорненків. Але тепер я була не просто брехухою чи дружиною. Я була жінкою, яка носила спадкоємця цієї імперії болю. І я не знала, що страшніше: те, що Дем’ян може мене вбити, чи те, що він може змусити мене знову його полюбити.

​Дем’ян повернув голову до мене.

— Тобі зручно? — запитав він холодно, але в цьому питанні відчувалася прихована власність.

​Я нічого не відповіла. Я просто дивилася вперед, на дорогу, що вела нас назад у місто, де на нас чекали нерозгадані таємниці, ключ у медальйоні й війна, яка тільки починалася.