Розділ 46. Дем’ян

​П’ять місяців.

​Сто п’ятдесят днів анонімного пекла, яке поступово перетворилося на стерильну, нудну рутину. Я вижив. Я випалив морфін зі своїх вен, витрусив марення зі своєї голови й повернув собі контроль над власним тілом. Тепер я знову був машиною — справною, потужною, готовою до бою. Але в цій машині бракувало однієї деталі.

​Я більше не бачив її. Тієї миті на подвір’ї, коли мені здалося, що я впізнав її силует, я списав на залишки «отрути» в крові. Психіка грала зі мною в ігри, підсовуючи образ жінки, яку я водночас хотів знищити й притиснути до себе так, щоб хруснули ребра.

​Я сидів у кабінеті головного лікаря корпусу психотерапії. Мене все тут бісило. М’які крісла, заспокійливі картини на стінах, цей солодкуватий запах аромаламп. Я почувався добре вже три місяці як, але ці коновали тримали мене тут, наче піддослідного щура. Я не показував роздратування. Навчився грати роль «пацієнта, що став на шлях виправлення», щоб вони нарешті відчинили ці кляті ворота.

​— Номер чотириста п’ятий, мушу визнати, ви мене здивували, — лікар Горський відклав мою картку. — Ви один із небагатьох, хто так швидко подолав таку важку залежність. П’ять місяців — це майже рекорд для вашої стадії. Зазвичай пацієнти залишаються тут мінімум на рік.

​Я ледь помітно криво посміхнувся.

— Я ціную свій час, лікарю.

​— Я не бачу сенсу тримати вас тут далі. Ви стабільні, ваші когнітивні функції в нормі. Я підготую рекомендації, і в п’ятницю ми зможемо оформити вашу виписку.

​— Чому не сьогодні? — мій голос прозвучав занадто різко, і я миттєво додав м’якості: — Я готовий повернутися до справ.

​— Формальності, — Горський розвів руками. — Раніше п’ятниці ніяк. А зараз, будь ласка, підіть до адміністратора в кабінет у кінці коридору. Треба підписати документи про проходження курсу психотерапії та згоду на подальший нагляд. Вітаю вас із завершенням, чотириста п’ятий. Ви впоралися.

​Я кивнув, підвівся і вийшов. Кожен мій крок по м’якому ковроліну відлунював у скронях. П’ятниця. Ще три дні в цій золотій клітці, і я повернуся додому. Першим ділом я знайду Леоніда, заберу ключ і...

​Я зупинився перед дверима адміністратора. Глибоко вдихнув, втихомирюючи звіра всередині, і штовхнув двері.

​У кабінеті було сонячно. Жінка в білому халаті стояла спиною до мене біля високої шафи з папками. Її фігура здалася мені знайомою — ця лінія плечей, цей нахил голови... Серце зробило небезпечний кульбіт.

​— Я пацієнт чотириста п’ятий, — сказав я, не зводячи з неї очей. — Що там треба підписати для виписки?

​Вона не обернулася відразу. Я помітив, як вона на мить застигла, наче її вдарило струмом. Її рука, що тримала папку, ледь помітно здригнулася.

​— Документ... на столі, — прошепотіла вона через хвилину.

​Цей голос.

​Цей тихий, оксамитовий звук, який я чув у своїх найсолодших кошмарах. Це не могла бути галюцинація. Не зараз, коли я чистий.

​Я повільно підійшов до столу. На білому папері справді лежала форма з моїм номером. Я взяв ручку, але не почав писати. Я дивився на неї. Вона все ще стояла спиною, вчепившись пальцями в полицю шафи.

​— Підпишіть... і йдіть, — знову цей голос, тремтячий, наповнений прихованим жахом.

​— Лія? — вимовив я, і це ім’я обпекло мені горло.

​Вона різко розвернулася, мабуть, зрозумівши, що ховатися далі немає сенсу. Це була вона. Моя Лія. Тільки інша. Бліда, з величезними, наляканими очима, в яких відбивався мій власний гнів.

​Я не встиг подумати. Моє тіло діяло саме. Ривок — і я вхопив її за лікоть, смикаючи на себе. Вона скрикнула, коли я штовхнув її до стіни біля шафи, нависаючи зверху всією своєю масою.

​— Що ти тут робиш?! — проричав я, притискаючи її так, щоб вона відчувала кожен мій м’яз. — Це Таранскі тебе прислав? Він дізнався, де я? Він змусив тебе слідкувати за мною?! Де він ховається, відповідай!

​— Ні... Дем’яне, ні! — вона намагалася вирватися, але куди їй було проти мене. — Я тут працюю! Я не бачила Лук’яна з того вечора на балу... Я клянуся!

​— Досить брехні! — я стиснув її плечі, відчуваючи, як стара лють засліплює мене. — Ти пам’ятаєш, що я сказав тобі минулого разу? Що я зроблю, якщо побачу тебе знову?

​— Дем’яне, будь ласка... не чіпай мене... благаю... — вона раптом перестала боротися і інстинктивно, судомно охопила руками свій живіт, закриваючи його від мене.

​Мій погляд упав униз. Халат на ній був застебнутий, але тепер, коли вона була притиснута до стіни, я чітко побачив те, чого не помітив раніше.

​Її живіт. Він не був пласким. Він був округлим, важким, очевидним.

​Світ навколо мене зупинився. Лють кудись зникла, залишивши по собі дзвінку, порожню тишу. Я повільно розтиснув пальці на її плечах й прибрав її руки від живота. Вона затремтіла ще дужче, але не чинила опору.

​Я тремтячими руками розстебнув один ґудзик її халата, потім інший. Під білою тканиною була тонка трикотажна сукня, яка обтягувала живіт, що вже неможливо було приховати.

​— Ти вагітна... — цей факт ударив мене сильніше за будь-яку кулю. — Моя?

​Вона не встигла відповісти. Двері кабінету відчинилися, і на порозі з’явилася медсестра з оберемком медичних карт. Її погляд застиг на нас — на мені, що притискав адміністраторку до стіни, і на моїх руках на її розстебнутому халаті.

​— Що тут відбувається? — її голос був наповнений подивом і зароджуваною тривогою.

​Лія миттєво зреагувала. Вона різко відштовхнула мої руки, застібаючи халат одним рухом, і відступила вбік, ховаючи фігуру за краєм столу.

​— Нічого, — її голос знову став професійним, хоча губи все ще тремтіли. — Пацієнт чотириста п’ятий просто... підписав документи. Він уже йде.

​Я стояв, наче вкопаний, дивлячись на неї. Вона не дивилася на мене. Її очі були прикуті до столу.

​— Будь ласка, чотириста п’ятий, залиште кабінет, — медсестра зробила крок вперед, закриваючи собою Лію. — Вам не можна тут перебувати.