Розділ 44. Дем’ян

​Світло більше не різало очі. Воно просто було — рівне, лікарняне, байдуже.

​Я сидів на краю ліжка, втупившись у власні руки. Вони більше не тремтіли. М’язи все ще нили, нагадуючи про те, як моє тіло викручувалося в конвульсіях, намагаючись вирвати з себе залишки морфію, але той звіриний голод, що спалював мене зсередини, нарешті затих. На зміну йому прийшла пустка. Холодна і прозора.

​Я підніс ліву руку до обличчя. На передпліччі, трохи вище зап’ястя, чітко виднілися чотири тонкі червоні смужки. Сліди від нігтів. Вони вже встигли взятися скоринкою, але їхнє походження не викликало сумнівів.

​Це не було маренням.

​Тієї ночі, коли я тонув у власному пеклі, вона була тут. Я пам’ятаю тепло її шкіри, запах ванілі, що пробився крізь сморід мого поту, і той жах у її очах. Я пам’ятаю, як мої пальці стискали її горло. Я хотів її знищити, хотів розчавити цей образ, який переслідував мене щосекунди, але вона... вона не зникала. Вона була живою. Справжньою. Тілесною.

​— Цього не може бути, — прохрипів я, і власний голос здався мені чужим. — Вона зникла. Я сам її вигнав.

​Я підвівся і підійшов до дверей. Притиснувся лобом до холодної поверхні й зазирнув у вузьке оглядове вічко. Коридор був порожнім. Тільки цифри на дверях навпроти. Жодного силуету в білому халаті, жодного знайомого погляду.

​Вона не могла тут бути. Це елітний центр, анонімний, за сотні кілометрів від міста. Батько обіцяв, що про моє перебування тут не дізнається жодна жива душа. Тоді як? Звідки?

​Вчорашній візит лікаря крутився в голові уривками. Він сказав, що найгірше позаду. Стадія абстиненції завершена, показники стабілізувалися. Мій організм, загартований роками тренувань і кульовими пораненнями, виявився міцнішим, ніж опіати.

​— Ви можете виходити на прогулянки, номер чотириста п’ятий, — сказав він, занотовуючи щось у планшет. — Під наглядом, зрозуміло. Територія центру закрита, але свіже повітря піде вам на користь.

​Минуло чотири тижні. Місяць мого особистого вигнання. Місяць, за який я мав забути її ім’я, але натомість викарбував його на стінках власного черепа.

​Коли двері палати відчинилися, і санітар мовчки кивнув на вихід, я вийшов у коридор. Кожен крок відгукувався луною. Я пройшов повз стійку адміністратора, де сиділа якась незнайома жінка середніх років. Вона навіть не підняла голови. Я шукав Лії, шукав її профіль, її поставу, але кругом були лише безликі гвинтики цієї медичної машини.

​Важкі залізні двері з тихим гулом розійшлися, пропускаючи мене на вулицю.

​Вперше за місяць я вдихнув на повні легені. Повітря було солодким, настояним на сосновій смолі та сирості. Сонце, закрите легкою димкою хмар, не гріло, але сліпило. Я примружився, дивлячись на доглянуті доріжки, високий паркан із камерами та пацієнтів, що повільно блукали вдалині.

​Всі вони були тінями. Номерами. Як і я.

​Я сів на дерев’яну лаву в тіні величезного кедра. Моя рука рефлекторно торкнулася кишені піжами, де раніше завжди була пачка сигарет або пляшечка таблеток. Порожньо. Тільки пальці натрапили на шрам під тканиною — там, де куля пройшла крізь груди.

​«Я вб’ю тебе, Ліє...» — мої власні слова тієї нічної сутички випливли з глибин пам’яті.

​Я справді так сказав. Я обіцяв їй смерть, тримаючи її життя в кулаці. А вона? Вона прийшла до мене. Вона ризикувала всім, щоб просто зайти в мою камеру. Навіщо? Щоб насолодитися моїм падінням? Чи щоб знову зіграти свою роль бездоганної покоївки, яка дбає про свого господаря?

​Ні. У її очах був не розрахунок. Там був страх. І щось іще... щось, чого я не хотів визнавати.

​Я знову подивився на сліди від нігтів на своїй руці. Вони були моїм доказом. Моїм якорем у реальності. Якщо вона тут, якщо вона працює в цьому центрі — значить, вона знайшла спосіб бути поруч. Або... або це Лук’ян Таранскі заслав її сюди, щоб закінчити те, що не вдалося Кастрарову.

​Мій погляд став жорстким. Якщо це гра — я в неї зіграю. Тільки тепер я тверезий. Тепер мій розум не затуманений морфієм, а почуття... почуття я випалю разом із цією залежністю.

​Я згадав про ключ. Той маленький золотистий ключ із її медальйона, який зараз надійно захований Леоніда. Я дізнаюся, що він відкриває. Я розкрию кожну її таємницю, кожен шар її брехні.

​Раптом я побачив групу пацієнтів, яких вели в інший корпус. Серед персоналу, що їх супроводжував, мигнула жіноча постать. Тонка талія, впевнена хода... Серце зробило важкий удар і пропустило наступний.

​— Лія? — прошепотів я, підводячись із лави.

​Але постать зникла за рогом іншої будівлі — світлого корпусу, оточеного квітучими клумбами.

​— Туди не можна, чотириста п’ятий, — грубо зупинив мене охоронець, що стояв неподалік. — Це корпус психотерапії. Ваша зона — тут. Сядьте назад.

​Я повільно повернувся на лаву, але мої очі залишалися прикутими до того корпусу. Психотерапія. Спокійне місце для тих, хто вже пройшов через вогонь.

​Отже, вона там. Ховається від мене за іншими стінами. Можливо, вона думає, що я забуду. Можливо, вона думає, що ці ґрати і ці номери захистять її від мого гніву.

​Я стиснув кулаки, відчуваючи, як по венах розливається не отрута, а справжня, жива сила. Вона не знає Дем’яна Чорненка, якщо думає, що я залишу це просто так.

​Я пройду цей курс. Я вичищу свою кров до останньої краплі. А потім я прийду за своєю правдою. І жодна охорона чи стіни не стануть мені на заваді.

​Я заплющив очі, підставляючи обличчя холодному вітру. Вперше за довгий час я відчув не біль, а ціль. Вона була тут. Зовсім поруч. І цей факт робив моє одужання неминучим.

​Я знайду тебе, Ліє Марченко. І ми нарешті закінчимо нашу історію. Без масок і без опіатів. Тільки ти, я і та правда, яку ти так відчайдушно ховаєш у срібному кулоні.