Розділ 43. Лія

​Ранок увірвався в коридори центру холодним, безжальним світлом. Я не спала ні хвилини. Сиділа в кабінеті, вдивляючись у власні тремтячі руки, на яких досі, здавалося, відчувався жар пальців Дем’яна. Кожен звук за дверима змушував мене здригатися, очікуючи найгіршого.

​Напад паніки відступив, залишивши по собі лише тяжку, свинцеву втому. Малюк всередині ніби теж затих, солідарний з моїм заціпенінням.

​— Ліє Марченко, пройдіть до кабінету старшої медсестри, — пролунав сухий голос із селектора.

​Я підвелася, поправила халат і зробила глибокий вдих. Це кінець. Мене звільнять, і я знову опинюся на вулиці, тільки тепер із таємницею, яка росте під серцем, і страхом, що Монстр знайде мене раніше, ніж я встигну втекти.

​Коли я відчинила двері кабінету, Катерина Олександрівна сиділа за своїм монументальним столом. Її обличчя було схоже на маску з античного театру — суворе і непроникне. Але не вона прикувала мою увагу. На стільці поруч, тримаючи кашкет на колінах, сидів Сергій.

​— Сідайте, Ліє, — Катерина вказала на вільне місце.

​Я сіла, відчуваючи на собі співчутливий погляд Сергія.

​— Те, що ви вчора зробили — це не просто порушення, — почала вона, і кожне її слово падало, як камінь у глибокий колодязь. — Це грубе ігнорування протоколу безпеки. Ви працюєте тут лише кілька днів, а вже встигли зайти до палати пацієнта в стані гострої абстиненції. Я мала звільнити вас сьогодні о восьмій ранку. Без вихідної допомоги та з вовчим квитком.

​Я опустила голову, готова прийняти вирок.

​— Але, — вона зробила паузу, глянувши на Сергія, — ви маєте подякувати пану Руденку. Сергій наполіг на розмові з головним лікарем. Він особисто поручився за вас. Більше того, він повідомив нам обставини, про які ви вирішили змовчати при працевлаштуванні.

​Я різко повернула голову до Сергія. Його щоки злегка почервоніли.

​— Про моє положення? — прошепотіла я.

​— Так, — Катерина Олександрівна схрестила руки на грудях. — Сергій вирішив, що ми маємо знати. Чому ви не сказали про вагітність, Ліє? Ви ж розумієте, що робота з агресивними пацієнтами вам протипоказана?

​— Я сама... дізналася про це лише кілька днів тому, — я збрехала наполовину, голос мій тремтів. — Я боялася, що через це мене не візьмуть. Мені дуже потрібна ця робота.

​Сергій кашлянув, втручаючись у розмову.

— Катерино Олександрівно, Лія потрапила в складні життєві обставини. Вона діяла емоційно, бо почула, що людині погано. Це лише доводить її небайдужість.

​Старша медсестра зітхнула, і в її погляді вперше з’явилося щось схоже на людське розуміння.

​— Небайдужість у нашому закладі іноді коштує життя. Але враховуючи прохання Сергія та ваш стан... я оголошую вам сувору догану. Це останнє попередження, Ліє. Будь-яке наступне порушення — і ви летите звідси миттєво.

​Я відчула, як величезний тягар сповзає з моїх плечей.

​— Дякую... Дякую вам.

​— Це ще не все, — перебила вона. — Через ситуацію з пацієнтом 405 та вашу вагітність, ми не можемо залишити вас у цьому корпусі. Це занадто великий ризик. Я переведу вас у корпус Психотерапії. Там перебувають пацієнти, які вже пройшли гостру стадію, завершують курс і готуються до виписки. Там спокійно, ніякої агресії, тільки арт-терапія та бесіди. Для вашого положення це буде найкращий варіант.

​Я вдячно кивнула. Це було ідеально. Інший корпус означав, що я більше ніколи не зустріну Дем’яна в коридорі. Він залишиться в своєму пеклі за бетонними стінами одинадцятої палати, а я буду в безпеці.

​Коли ми з Сергієм вийшли з кабінету в тихий коридор, я нарешті змогла видихнути.

​— Сергію, — я зупинилася, дивлячись на нього з щирим каяттям. — Пробач мені, будь ласка. Я так тебе підставила... Ти стільки зробив для мене, а я з першого ж дня змусила тебе червоніти перед начальством.

​Сергій м’яко посміхнувся, його очі світилися теплотою, яка була мені незвичною. У світі Чорненків та Таранскі ніхто не допомагав просто так.

​— Нічого страшного, Ліє. Все добре. Я розумію, що ти пережила стрес. Головне, що все закінчилося благополучно. Тепер ти працюватимеш у спокійному місці. Там немає таких... як цей номер чотириста п’ятий.

​Я здригнулася при згадці номера.

— Він справді був страшним.

​— Забудь про нього, — Сергій накрив мою долоню своєю на мить. — Думай про малюка. Тобі треба берегти себе. Зоряна Ігорівна дуже хвилюється. Давай я відвезу тебе додому, відіспишся після зміни?

​— Дякую, Сергію. Ти справжній друг.

​Ми йшли до виходу, і я намагалася переконати себе, що небезпека минула. Новий корпус, нове прізвище, надійний чоловік поруч. Я починала вірити, що зможу стерти Дем’яна зі своєї пам’яті, як стерли його ім’я в цьому центрі.

​Але десь у глибині душі, там, де оселився холодний липкий страх, я знала: Дем’ян Чорненко не з тих, хто залишається в минулому. Якщо він сказав, що знайде мене — він знайде. І той ключ, про який він марив у стані ломки... Ключ, який він нібито знайшов у моєму медальйоні.

​«Який ключ, мамо?» — подумки запитала я, дивлячись на верхівки сосен.

​Я не знала відповіді. Але я відчувала, що цей ключ відкриє двері в таку безодню, з якої не зможе врятувати навіть такий добрий чоловік, як Сергій.