Розділ 42. Лія

​Нічне чергування в центрі нагадувало перебування в скляному ковпаку. Лампи денного світла в коридорах гуділи рівним, роздратованим тоном, а за вікнами панувала непроглядна темрява соснового бору. Я сиділа за стійкою адміністратора, вдивляючись у монітор, але цифри й графіки розпливалися перед очима.

​Моя рука мимоволі опустилася на живіт. Там було тихо. Маленьке життя ще не заявляло про себе поштовхами, але я відчувала його присутність як постійне джерело тривоги. «Ми маємо піти звідси, малюку, — шепотіла я про себе. — Завтра ж. Заберемо документи й зникнемо, поки він не прийшов до тями».

​Раптом тишу розірвав звук, від якого в мене похололо всередині.

​Це був не просто гуркіт. Це був стогін, що переходив у хрипке гарчання. Палата одинадцять. Знову.

​Я кинулася до пульта зв’язку й гарячково натиснула кнопку виклику чергової бригади.

— Одинадцята палата! Пацієнту 405 погано! Терміново! — мій голос тремтів.

​Минуло дві хвилини. П’ять. Ніхто не йшов. На посту медсестер було порожньо — мабуть, вони поїхали на екстрений виклик у сусідній корпус, де стався масовий зрив. Я знову натиснула кнопку. Тиша. Тільки цей жахливий звук із коридору — звук людини, яка розриває себе на шматки від болю.

​Я не могла просто сидіти. Кожен його стогін відгукувався в моєму тілі фізичним болем. Я знала правила. Я знала, що Катерина Олександрівна звільнить мене без вагань. Але там, за тими дверима, помирав Дем’ян. Мій Дем’ян.

​Я вихопила з ящика дублікат магнітного ключа. Мої пальці були такими холодними, що я ледь відчувала пластик. Ноги самі несли мене коридором. Одинадцята палата. Кожна секунда здавалася годиною.

​Я вставила ключ. Замок клацнув з гучним звуком, який здався мені вистрілом. Я прочинила важкі двері й увійшла всередину.

​В палаті пахло гострим потом, залізом і божевіллям. Дем’ян був на підлозі. Він згорнувся, обхопивши себе руками, його тіло здригалося у важких судомах. Коли я підійшла ближче, він різко підняв голову.

​Його очі... Боже, це були не очі людини. Це були скляні, випалені люттю і опіатами зіниці Монстра. Він не впізнав мене. Для нього я була черговим привидом, що прийшов знущатися.

​— Дем’яне... — почала я, простягаючи руку. — Це я, Ліє... Я допоможу...

​Він зреагував блискавично. Попри слабкість, у його тілі все ще жила звірина сила. Ривок — і я врізалася спиною в холодну стіну. Його велика долоня миттєво обхопила моє горло. Не здавлюючи до смерті, але фіксуючи так, що я не могла поворухнутися. Інша рука залізною хваткою вчепилася в мою талію, притискаючи до себе.

​Я інстинктивно прикрила живіт обома руками. Тільки не дитина. Будь ласка, тільки не по животу.

​— Ти знову тут... — прохрипів він, дивлячись крізь мене. Його подих обпікав мою шкіру. — Тебе не існує. Тебе немає! Іди геть із моєї голови, зраднице!

​— Дем’яне, я справжня... я тут, торкнися мене... — я намагалася вимовити слова крізь перехоплене горло.

​— Галюцинація... чергова чортова галюцинація, — він сильніше втиснув мене в стіну, його обличчя спотворилося від болю та ненависті. — Я ненавиджу тебе. Чуєш? Ненавиджу за те, що через тебе я став цим... слабаком. За те, що полюбив ляльку, яка виявилася порожньою всередині. Носиш обличчя ангела, а сама — шпигунка Таранскі.

​Він нахилився до мого вуха, його голос став отруйним пошепки:

— Я вийду звідси. Обіцяю. Я знайду тебе, Ліє, де б ти не ховалася. Я вистрілю в тебе сам. І я дізнаюся, що ти ще приховувала. Я знайду ту скриньку. Ключ уже в мене. Той ключ, що ти ховала в медальйоні... що там? Гроші? Компромат?

​Я застигла. Ключ? Медальйон?

— Про що ти говориш? — прошепотіла я. — Який ключ, Дем’яне? У медальйоні нічого не було... Це була просто пам’ять про маму...

​— Брешеш! Навіть зараз, у моїх мареннях, ти продовжуєш брехати! — він різко труснув мене, і я ледь не закричала від страху за малюка.

​Він дивився на мене з такою люттю, що я зрозуміла: він справді готовий мене вбити. Він бачив у мені лише джерело свого болю, причину свого падіння.

​Раптом двері палати розчинилися з гуркотом.

— Руки вгору! Пацієнт 405, відпустіть персонал! — пролунали грубі голоси.

​Двоє міцних медбратів і черговий лікар влетіли в палату. Вони накинулися на Дем’яна, силоміць відтягуючи його від мене. Він пручався, гарчав, намагаючись знову дотягнутися до моєї шиї.

— Ліє! — крикнув він наостанок, і в цьому крику було стільки відчаю, що моє серце розлетілося на друзки. — Я вб’ю тебе! Чуєш?!

​Мене підхопив під руку один із медбратів і вивів у коридор. Я ледь трималася на ногах, мої руки все ще закривали живіт, а на шиї горіли червоні плями від його пальців.

​— Ви що, з глузду з’їхали?! — кричав на мене медбрат, відводячи подалі від одинадцятої палати. — Ви знаєте правила! Ви знаєте, що це заборонено! Він міг вас убити!

​— Йому було погано... ніхто не йшов... — я ковтала сльози, намагаючись опанувати себе.

​— Виправдовуватися будете перед Катериною Олександрівною вранці. У кращому випадку вас просто звільнять. У гіршому — викличуть поліцію за порушення протоколу безпеки. Ви ж знали, на що йшли!

​Я нічого не відповідала. Я лише відчувала, як усередині мене все стискається від жаху. Ключ. Він знайшов якийсь ключ у медальйоні моєї матері. Що там може бути? Щось, що змусило маму заховати це так глибоко?

​Але найстрашнішим було інше. Дем’ян не просто хворий. Він поранений у саме серце. І навіть у стані опіатового марення він не забув своєї обіцянки.

​Я повернулася до свого робочого місця, відчуваючи кожним нервом, що моє тихе життя закінчилося. Тепер я знала дві речі: я ношу дитину чоловіка, який хоче моєї смерті, і в моєму минулому є таємниця, про яку я не маю жодного уявлення.

​Я подивилася на свої тремтячі руки. Треба тікати. Але як, якщо тепер я була єдиною, хто знав, що номер 405 — це не просто пацієнт, а людина, яка тримає моє життя в своїх закривавлених руках?