Розділ 41. Лія

​Центр «The Former» не був схожий на лікарню. Скоріше на елітний військовий об’єкт, захований серед густого соснового лісу. Високий паркан, камери на кожному кроці та гнітюча тиша, яку порушував лише шепіт хвої. Тут не лікували тіла — тут зшивали докупи розірвані душі тих, хто мав гроші, щоб купити собі анонімність.

​Мій перший робочий день почався з холоду. Скляні двері, електронні перепустки та безликі коридори, що пахли антисептиком і безнадією.

​— Запам’ятайте, Ліє, головне правило нашого закладу — конфіденційність, — Катерина Олександрівна, старша медсестра з обличчям, що не знало посмішок, вела мене коридором. — Жодних імен. Тільки номери. Кожен пацієнт у базі зашифрований. Ви — адміністратор, ваша робота — реєстрація, папери та контроль відвідувань, яких тут майже не буває.

​Я кивнула, міцніше стискаючи в руках робочий планшет. Моє серце все ще тривожно стискалося. Дитина всередині мене наче відчувала мій неспокій — я ледь стримувала легку нудоту, яка накочувала хвилями.

​— Якщо пацієнту потрібна допомога — ви викликаєте чергову бригаду, — продовжувала вона. — Самі в палати до тих, хто в стадії абстинентного синдрому, не заходите. Це небезпечно. Вони не контролюють себе. Особливо будьте обережні з одинадцятою палатою. Пацієнт чотириста п’ятий.

​Я мимоволі зупинилася. Номер чотириста п’ять. 

​— Він тут тиждень, — Катерина Олександрівна знизила голос. — Важка стадія. Агресивний, некерований. Схожий на бандита — весь у татуюваннях, погляд такий, що кров холоне. До нього заходить тільки чоловічий персонал. Поки він у цій фазі, навіть не наближайтеся до одинадцятої палати. Зрозуміло?

​— Так, я зрозуміла, — проковтнула я клубок у горлі.

​— От і добре. А зараз — робота. Віднесіть документи на виписку в вісімнадцяту палату. Пацієнт триста шістдесят сім. Його курс завершено, потрібен підпис.

​Вона вручила мені папку і пішла, залишивши мене одну в коридорі. Я зробила глибокий вдих. «Це просто робота, Ліє. Ти тепер інша людина. Ти — Лія Марченко, адміністратор. Ти в безпеці».

​Я пішла коридором, намагаючись не дивитися на двері з цифрами. Сім, вісім, дев’ять... Десять.

​Одинадцята палата була попереду. Я відчула, як волосся на потилиці стало дибки. Коли я проходила повз неї, зсередини донісся дивний звук — глухий удар, наче щось важке врізалося в стіну. Я пришвидшила крок.

​У вісімнадцятій палаті пацієнт 367 — худий чоловік із втомленим обличчям — мовчки підписав папери. Він виглядав як людина, що вийшла з тривалого полону. Я забрала папку і вийшла назад у коридор.

​На зворотному шляху я знову мала пройти повз одинадцяту. І тут це сталося.

​Різкий гуркіт розірвав тишу. Тріск дерева, звук скла, що розбивається, і важке, звірине дихання. Я заціпеніла. Підсвідомий страх, який я так довго пригнічувала, рвонув назовні. Я не мала цього робити, я знала правила, але цікавість — чи, можливо, щось інше, темніше й глибше — змусило мене зупинитися.

​Я підійшла до важких дверей і зазирнула у вузьке оглядове вічко.

​У палаті було напівтемно. Чоловік стояв спиною до мене. На ньому була лише сіра лікарняна піжама, яка ледь трималася на його широких плечах. Він підняв важкий дерев’яний стілець і з дикою силою швирнув його в стіну. Стілець розлетівся на друзки. Чоловік важко вперся руками в стіну, його потилиця і шия були вкриті малюнками — темними, агресивними татуюваннями, які я впізнала б із тисячі.

​Світ навколо мене хитнувся. Спина... ці м’язи... цей жест розпачу...

​Пацієнт раптом різко розвернувся, відчувши чужий погляд. Я встигла побачити лише спалах диких, зацькованих очей і знайомий профіль, загартований болем.

​Дем’ян.

​Я відсахнулася від дверей так різко, наче мене вдарило струмом. Серце виривалося з грудей, дихання перехопило. Я притиснула папку до живота, закриваючи дитину, наче боячись, що він побачить мене крізь сталь і бетон.

​Він тут. Мій Монстр тут.

​Я майже бігла коридором, не відчуваючи ніг. Заскочила у свій кабінет, зачинила двері й притулилася до них спиною, намагаючись не знепритомніти.

​— Ні, ні, ні... — шепотіла я. — Цього не може бути. Це галюцинація. Стрес.

​Я сіла за комп’ютер, мої пальці тремтіли так, що я ледь потрапляла по клавішах. Я ввела свій пароль, увійшла в систему і гарячково почала шукати історію пацієнта 405.

​Екран засвітився холодним блакитним світлом.

​Пацієнт №405.

Діагноз: Опіатова залежність (морфін, кодеїнові похідні).

Причина: Хронічний больовий синдром після важкого вогнепального поранення грудної клітки.

Тривалість вживання: понад 1 місяць.

Статус: Гостра фаза абстиненції. Високий рівень агресії.

​Я закрила рот рукою, щоб не закричати. Опіати. Поранення. Це він. Він підсів на знеболювальні після тієї кулі Кастрарова, яку прийняв на себе. Він руйнував себе через біль, який я принесла в його життя. А тепер він тут, у центрі, де я працюю адміністратором.

​Я подивилася на свій живіт. Маленьке життя всередині мене тепер було пов’язане з цим розбитим чоловіком в одинадцятій палаті ще міцніше, ніж я могла собі уявити.

​Він не просто Монстр. Він поранений, залежний і некерований чоловік, який вигнав мене, але не зміг вигнати біль.

​Я закрила вкладку з його історією, але перед очима все ще стояв його погляд — погляд людини, яка перебуває в справжньому пеклі. І я знала, що тепер мій спокій закінчився. Я не зможу просто оформляти папери, знаючи, що за кілька стін від мене Дем’ян помирає від власної люті та хімії.

​— Я мушу піти звідси, — прошепотіла я в порожнечу кабінету. — Я маю втекти, поки він не дізнався.

​Але я не зрушила з місця. Бо частина мене — та сама частина, що досі його кохала — знала: я не зможу його покинути, коли він у такому стані. Навіть якщо він обіцяв мене вбити.