Розділ 40. Лія

​Маленьке містечко на краю області зустріло мене запахом вологої землі та квітучих садів. Тут час ніби зупинився. Не було дорогих автівок, запаху пороху чи холодного блиску сталі. Тільки старий будинок Зоряни Ігорівни, де підлога скрипіла під кожним кроком, а на підвіконні завжди грілася пухнаста кішка.

​Я намагалася дихати. Просто дихати, не згадуючи про те, що залишила позаду.

​Ми сиділи за невеликим кухонним столом, накритим вицвілою клейонкою. Зоряна Ігорівна розливала по чашках трав’яний чай, коли у двері постукали — три чітких, впевнених удари.

​— Це Сергій, — посміхнулася вона, витираючи руки об фартух. — Вчасний, як завжди.

​До хати зайшов високий, широкоплечий чоловік у формі поліцейського. Його обличчя було засмаглим, а очі — добрими й трохи сором’язливими. Сергій був сином Марусі, давньої подруги Зоряни. Він допомагав нам від першого дня, як ми сюди приїхали.

​— Доброго дня, господині, — Сергій поклав на стіл товстий конверт. — Ось, Ліє. Як і обіцяв. Нові документи. Тепер ви офіційно мешканка нашого району. Ніяких зв’язків із минулим.

​Я взяла конверт у руки, відчуваючи, як серце калатає об ребра. Нове прізвище. Нова історія.

​— Дякую тобі, Сергію. Я не знаю, як віддячити... Це дуже багато для мене означає.

​— Не варто, — він злегка почервонів, сідаючи на край стільця. — Я тут дізнався дещо. У нас за містом є реабілітаційний центр, «The Former». Там зараз розширюють штат, потрібен адміністратор. Робота спокійна, з паперами, графік зручний. Я поговорив із головним лікарем, він мій хороший знайомий. Якщо згодна — я допоможу з працевлаштуванням.

​Я переглянулася із Зоряною Ігорівною. Робота. Мені потрібні були гроші, але більше за все — мені потрібно було чимось зайняти голову, щоб не бачити уві сні очі Дем’яна.

​— Реабілітаційний центр? — перепитала я. — Це там, де лікують залежних?

​— Так. Все дуже суворо, анонімно, — кивнув Сергій. — Але персонал там цінують. Що скажеш?

​— Я згодна. Мені потрібна ця робота, Сергію. Дуже.

​— Ну тоді домовилися. Через тиждень я заїду за тобою, відвезу на співбесіду, — він підвівся, кивнувши нам на прощання.

​Коли двері за ним зачинилися, Зоряна Ігорівна хитро примружилася, підсовуючи мені вазочку з печивом.

​— Ти бачиш, дитино, який хлопець виріс у Марусі? Поліцейський, серйозний, надійний. І як він на тебе дивиться... Ти б придивилася до нього, Ліє. Тобі треба плече, на яке можна спертися.

​Я гірко посміхнулася, опускаючи очі в чашку з чаєм.

​— Не треба, Зоряно Ігорівно. Я не хочу ні до кого придивлятися. Моє серце... воно зараз схоже на розбиту вазу. Її можна склеїти, але води вона вже не триматиме.

​— Час лікує, — зітхнула вона. — А поки що — пий чай. І не забувай, що сьогодні мають прийти твої аналізи.

​Я здригнулася. Тиждень тому я все ж таки дійшла до місцевої лікарні. Останній місяць був занадто важким: я двічі втрачала свідомість, мене постійно нудило, а запахи їжі викликали огиду. Я списувала все на стрес, на той жах, який пережила в маєтку, на розрив із Дем’яном. Але Зоряна Ігорівна наполягла: «Треба перевіритися, Ліє. Ти бліда, як полотно».

​Раптом телефон на столі завібрував. Повідомлення з приватної лабораторії. Електронна пошта.

​Пальці стали крижаними. Я відкрила файл, прокручуючи складні медичні терміни та цифри. Очі зачепилися за один рядок у самому кінці.

​«Результат: Вагітність. Термін: 5 - 6 тижнів».

​Я відчула, як стілець піді мною кудись поплив. Кімната наповнилася дивним гулом. Вагітна. Я вагітна.

​— Ліє? Дитино, що там? — голос Зоряни Ігорівни звучав перелякано. Вона підхопилася, бачачи, як з мого обличчя відхлинула кров. — Що там написано? Щось погане? Ти хвора?

​Вона вихопила телефон із моїх задерев’янілих рук. Я не заважала. Просто сиділа, втупившись в одну точку на клейонці. П'ять тижнів... Це було тоді. У душі... Кожна секунда нашої пристрасті тепер отримала фізичне втілення.

​Зоряна Ігорівна вчитувалася в екран, її губи ворушилися. Раптом вона видала довгий, полегшений видих і притиснула телефон до грудей.

​— О Господи... — вона засміялася крізь сльози. — А я вже подумала — пухлина чи серце... Ліє! Яке ж це щастя! Ти будеш мамою!

​— Щастя? — мій голос був ледь чутним. — Зоряно Ігорівно, ви розумієте, чия це дитина? Дитина Монстра. Людина, яка вигнала мене босоніж на вулицю. Людина, яка обіцяла вбити мене, якщо побачить знову.

​— Не кажи так! — стара жінка обійшла стіл і міцно обняла мене за плечі. — Це твоя дитина. Наша. Ми впораємося, чуєш? Виховаємо, поставимо на ноги. Тут його ніхто не знайде. Це нове життя, Ліє. Твій шанс на справжнє прощення.

​Я притулилася до її теплого боку, і перша сльоза нарешті скотилася по щоці. Я поклала руку на свій все ще плаский живіт. Там, всередині, пульсувало маленьке життя. Частинка Дем’яна. Його очі, його впертість, його сила... але без його люті.

​Я відчула дивну суміш жаху та неймовірної ніжності. Дем’ян хотів знищити все, що нас пов’язувало. Він думав, що випалив мене зі свого життя. Але він не знав, що залишив мені найбільший скарб — і водночас моє найважче випробування.

​— Я нікому його не віддам, — прошепотіла я, витираючи сльози. — Ні Таранскі, ні Чорненкам. Це буде просто мій малюк. Мій Марченко.

​— От і добре, — Зоряна поцілувала мене в маківку. — А тепер — їсти. Тобі треба сили. Через тиждень у тебе нова робота в центрі. Треба виглядати здоровою.

​Я кивнула. Робота в «The Former». Я ще не знала, що саме туди, привезли пацієнта «Номер 405».

​Я не знала, що мій новий шлях і його шлях у пекло перетнуться в одній точці. І що дитина, про яку я щойно дізналася, стане або нашою спільною перемогою, або останньою краплею в нашому кривавому романі.

​Я заплющила очі. Десь далеко Дем’ян боровся зі своїми демонами. А я починала свою боротьбу за наше майбутнє.