Розділ 39. Дем’ян

​Дорога була розмитою плямою. Я пам’ятаю лише уривки: гул мотора, запах шкіряного салону «Мерседеса» і холодний піт, що стікав по хребту, наче крижана змія. Павло і Леонід сиділи попереду, мовчазні, як конвоїри на страті. Вони не дивилися на мене. Мабуть, їм було соромно бачити свого «боса» у такому стані — блідого, з тремтячими руками, що судомно стискали порожнечу.

​Коли машина зупинилася перед високим сірим парканом з колючим дротом, я зрозумів: це не готель. Це навіть не лікарня. «The Former» виглядав як місце, де стирають особистості.

​— Приїхали, — коротко кинув Леонід.

​Він допоміг мені вийти. Ноги ледь тримали, асфальт здавався м’яким, як вата. Нас зустріли двоє міцних чоловіків у безликій формі. Ніяких білих халатів. Тільки суворий погляд і рації на поясах.

​— Документи не потрібні, — сказав один із них, забираючи мою сумку. — Відтепер він — Номер 405. Палата одинадцять.

​Леонід поклав мені руку на плече. Секундне стискання — єдиний жест підтримки, який він міг собі дозволити.

​— Тримайся, Дем’яне. Повертайся справжнім.

​Вони розвернулися. Павло навіть не кивнув. Крокували до машини чітко, професійно, не озираючись. Звук двигуна, що віддалявся, став для мене фінальним аккордом минулого життя. Залізні ворота з гуркотом зачинилися.

​Мене повели довгими, стерильно чистими коридорами. Тут не було імен на дверях. Не було фотографій. Тільки цифри. Одинадцять.

​Кімната була маленькою: ліжко, прикручене до підлоги, стіл, стілець і вікно з ґратами. Ніяких дзеркал. Ніяких гострих кутів.

​— Одягайтеся, чотириста п’ятий, — на ліжко кинули сіру піжаму з грубої бавовни. — Ваші речі повернуться до вас після курсу.

​Коли двері зачинилися, я залишився один. Перші кілька годин я просто сидів, втупившись у стіну. А потім почалося пекло.

​Спершу прийшов холод. Такий, що пробирав до кісток, наче я лежав на льоду босоніж. Я кутався в тонку ковдру, але зуби вибивали таку дріб, що здавалося, вони от-от розсиплються. Потім прийшов жар. Шкіра палала, кожен дотик тканини відчувався як удар наждачним папером.

​А потім прийшла вона. Ломка.

​М’язи почали викручуватися, наче хтось невидимий намотував мої жили на розпечений залізний прут. Я впав на підлогу, бо ліжко здавалося занадто жорстким, занадто маленьким для цього болю. Я дряпав нігтями лінолеум, намагаючись відволіктися на фізичний біль, але опіати всередині мене вимагали своєї частки. Вони випалювали мене зсередини, вимагаючи нової дози, нової порції забуття.

​— Відчиніть! — закричав я, але голос був лише жалюгідним хрипом. — Дайте мені що-небудь!

​Тиша. Тільки моє власне божевільне дихання.

​У напівтемряві палати почали з’являтися тіні. Спершу це був Кастраров. Він стояв у кутку, з діркою в голові, і посміхався своєю кривавою посмішкою.

​— Ти такий же мертвий, як і я, Дем’яне, — шепотів він. — Тільки ти ще дихаєш. Поки що.

​Я заплющив очі, але це не допомогло. Галлюцинації пробиралися під повіки.

​Потім з’явилася вона. Лія.

​Вона стояла біля вікна, в тій самій шовковій сукні, в якій я її вигнав. Вона була такою реальною, що я відчув запах її шкіри — суміш ванілі та страху.

​— Дем’яне... — прошепотіла вона, підходячи ближче. Її руки були холодними, коли вона торкнулася мого палаючого чола. — Ти сам вибрав цей шлях. Ти хотів бути Монстром. Тепер будь ним на самоті.

​— Іди геть! — гаркнув я, змахуючи рукою в повітрі. — Ти — брехня! Тебе немає!

​— Я — твоя єдина правда, — її голос звучав звідусіль. — Ти вбиваєш себе, щоб не думати про мене. Але я тут. Всередині твоїх вен. Замість опіатів.

​Я почав битися головою об стіну, щоб вигнати її образ. Удар. Ще один. Кров потекла по обличчю, солона і гаряча. Це трохи протверезило. Тінь зникла, залишивши мене в порожній кімнаті наодинці з викрученими суглобами.

​Я згорнувся калачиком на підлозі, кусаючи власну руку, щоб не кричати. Чорненко не кричить. Чорненко не здається.

​Але зараз я не був Чорненком. Я був номером 405. Тілом, яке розпадалося на атоми.

​Перед очима знову сплив той кулон. Калина. Ключ. Чому вона його ховала? Що там, у тій скриньці? Це була єдина нитка, яка зв’язувала мене з реальністю. Я мусив вижити. Не заради батька, не заради портів. А заради того, щоб дізнатися, ким вона була насправді. Щоб подивитися їй в очі тверезим поглядом і запитати... чому вона не сказала правду сама?

​Ніч тривала вічність. Кожна секунда була наповнена агонією. Я чув кроки в коридорі — наглядачі перевіряли пацієнтів. Один із них заглянув у моє вічко.

​— Чотириста п’ятий, тримайся, — почувся голос. — Перші три доби — найгірші. Потім почнеш дихати.

​Я хотів послати його під три чорти, але не було сил навіть розімкнути губи.

​Я заснув лише під ранок, у важкому, липкому забутті. Мені снилося озеро з тієї фотографії. Калина Марченко стояла на березі й махала мені рукою. А поруч із нею стояла доросла Лія. Вона тримала в руках той самий ключ і посміхалася.

​— Знайди мене, Дем’яне, — сказала вона, перш ніж вода в озері перетворилася на кров і накрила їх обох.

​Я прокинувся від власного крику. Піт заливав очі. Тіло все ще боліло, але пік судоми пройшов, залишивши по собі тупу, ниючу порожнечу.

​Я піднявся на тремтячих ногах, підійшов до вікна і вчепився в ґрати. Сонце сходило десь за пагорбами іншої області. Я не знав, де саме я. Не знав, що за кілька кілометрів звідси, в маленькому будиночку з дерев’яними віконницями, Лія Марченко зараз розпалює піч, намагаючись почати життя з чистого аркуша.

​Я — номер 405. І я обіцяю собі: я випалю з себе цю отруту. Я виживу. І коли я вийду звідси, я знайду її. Навіть якщо мені доведеться перевернути весь світ. Бо вона — моя єдина справжня доза. І я ще не закінчив нашу гру.