Розділ 38. Дем’ян

​Біла стеля. Знову.

​Цей колір став моїм прокляттям. Він різав очі, випалював залишки свідомості, нагадуючи про те, що я знову опинився там, звідки так запекло тікав. У роті пересохло, наче я тиждень жував попіл, а в вену на лівій руці впивалася знайома голка катетера.

​Спроба поворухнутися відгукнулася нудотою, що підкотила до самого горла. Світ хитнувся, розпадаючись на пікселі.

​— ...я попереджав його, Богдане. Попереджав ще тоді, коли він виривався з лікарні, і позавчора, коли він прийшов по нову пляшечку, — голос Стаса звучав приглушено, але в ньому чітко чулося роздратування, змішане з тривогою.

​— Ти лікар, Стасе. Твоя робота — лікувати, а не читати моралі, — це був голос батька. Холодний, владний, але в ньому відчувалася небезпечна вібрація.

​Я заплющив очі, намагаючись зосередитися на їхній розмові. Голова гуділа, наче всередині оселився рій розлючених бджіл.

​— Я лікую поранення, а не дурість, — відрізав Стас. — У нього сталося класичне передозування опіатами. Організм виснажений, легеня ще не відновилася повністю, а він закидався таблетками, як цукерками. Його поранення вже не потребує такого агресивного знеболення. Те, що з ним відбувається зараз — це не фізичний біль. Це опіатова залежність, Богдане. Він підсів. І якщо ми зараз не зупинимося, наступного разу я його не відкачаю.

​Пауза. Важка, наелектризована тиша, яку розривало лише ритмічне пікання монітора біля мого ліжка. Піп... піп... піп... Мій особистий метроном смерті.

​— Ти хочеш сказати, що мій син — наркоман? — голос батька став тихим, і я знав, що в цей момент він стискає кулаки так, що біліють кісточки.

​— Я хочу сказати, що йому потрібна допомога. Професійна і негайна, — Стас зітхнув. — Тут, у моїй клініці, я не зможу забезпечити потрібний режим. Тут надто багато людей, занадто багато спокус, і він занадто легко може мною маніпулювати. У мене є знайомий. Він тримає реабілітаційний центр «The Former». Це в іншій області, далеко від міста. Все анонімно. Там ніхто не знає, хто такі Чорненки. Для них він буде просто пацієнтом з аддикцією.

​Я відчув, як всередині піднімається хвиля люті. Центр? Реабілітація? Вони хочуть запроторити мене в психушку для слабаків?

​— Це початкова стадія, — продовжував Стас. — Відновлення буде швидким, якщо він погодиться. Ми вичистимо його кров, приберемо абстиненцію. За кілька місяців він повернеться до норми.

​— Це хороший варіант, — повільно вимовив батько. — Якщо хоч одна жива душа в цьому місті дізнається, що Дем’ян Чорненко став залежним від коліс — нас зжеруть. Вороги тільки й чекають, щоб ми дали слабину. Слабкий лев — це мертвий лев.

​Я не витримав. Розплющив очі й спробував піднятися на лікті. Світ знову крутнувся, але я змусив себе сфокусувати погляд на них. Вони стояли біля вікна, обернуті до мене спинами.

​— Я... все чув, — мій голос був ледь чутним хрипом, але він змусив їх обох миттєво обернутися.

​Батько підійшов до ліжка. На його обличчі не було ні краплі жалю. Тільки презирство і те роздратування, яке він зазвичай відчував до бракованого товару.

​— Нарешті ти повернувся, — процідив він. — Гарне видовище, нічого не скажеш. Мій спадкоємець валяється в калюжі власної сечі, бо не зміг вчасно закрити рота перед таблетками.

​— У мене... ніякої залежності немає, — я спробував вирвати катетер, але Стас миттєво перехопив мою руку.

​— Не дурій, Дем’яне, — суворо сказав хірург. — Ти ледь не здох у власному кабінеті. Твоє серце зупинилося на сорок секунд. Це тобі не залежність?

​— Це була помилка. Я просто не розрахував... — я боровся за кожен вдих, відчуваючи, як паніка від безпорадності стискає горло.

​— Досить! — батько вдарив долонею по металевій спинці ліжка. Звук був схожий на постріл. — Мені не потрібен син-наркоман. Мені не потрібен слабак, який шукає порятунку в хімії через те, що його покинула якась підстилка Таранскі.

​Я сіпнувся, почувши згадку про Лію, але тіло зрадило мене.

​— Ти поїдеш у цей центр, — Богдан нахилився до мого обличчя, і я відчув запах його дорогого віскі та холодної рішучості. — Сьогодні ж. Павло і Леонід відвезуть тебе. Ти будеш там під чужим ім’ям. Поки не станеш знову людиною, ти для мене не існуєш. Жодних дзвінків, жодних наказів, жодних справ. Ти будеш чистити свою кров і свої мізки. Це не прохання, Дем’яне. Це наказ.

​— Я нікуди... не поїду, — я вишкірився, попри біль.

​— Поїдеш. Бо інакше я сам пущу тобі кулю в голову, щоб не бачити цього сорому. Чорненки не стають на коліна перед пляшечкою таблеток.

​Він розвернувся і вийшов із палати, не озирнувшись. Його кроки лунали коридором, наче удари молота по моїй труні.

​Стас залишився біля ліжка. Він перевірив крапельницю і зітхнув.

​— Він правий, Дем'яне. Ти зараз некерований. Тобі треба зникнути на деякий час. Змінити обстановку. «The Former» — це не в’язниця. Це шанс. Скористайся ним, поки не стало надто пізно.

​Я відкинув голову на подушку, відчуваючи, як по щоці повзе крапля поту. Усередині все кричало від порожнечі. Мені потрібна була доза. Не опіатів. Мені потрібна була вона. Її очі, її брехня, її тепло. Без неї я справді ставав монстром, який пожирає самого себе.

​— Де ключ? — прошепотів я, згадавши про кулон.

​— У твоїх речах. Леонід забрав його на зберігання, — відповів Стас. — Відпочивай. За годину за тобою приїдуть.

​Я заплющив очі. Інша область. Інше місто. Анонімно.

​Я ще не знав, що цей наказ батька стане початком мого шляху назад до Лії. Що в тому самому місті, куди мене везуть на «очищення», вона зараз намагається забути моє ім’я.

​Темрява знову почала підступати, але тепер вона була тверезою і страшною. Я їхав у пекло, щоб випалити з себе залежність, не підозрюючи, що справжня моя залежність тільки-но почала свою гру.