Розділ 33. Лія

​Кожна хвилина його відсутності здавалася мені вічністю, проведеною в камері смертників. Я міряла кроками вітальню, здригаючись від кожного звуку за вікном. У голові пульсували слова Павла про склад, про Кастрарова, про те, що вони його знайшли.

​Я знала Дем’яна. Знала, що він не просто поїхав за відповідями. Він поїхав за кров’ю. Його поранення, його біль, його гордість — усе це вимагало відплати. Я молилася тільки про одне: щоб він не переоцінив свої сили. Щоб шви не розійшлися раніше, ніж він встигне повернутися до мене.

​Коли на під’їзну доріжку нарешті влетіли машини, я була біля дверей раніше, ніж охорона встигла їх відчинити.

​Дем’ян вийшов із позашляховика важко, але впевнено. Його обличчя було кам’яною маскою, очі — порожніми й темними, як нічне небо над портом. Але щойно він ступив у світло ламп холу, я ледь не зомліла.

​Його біла сорочка була понівечена. Рукави закочені, а руки... руки були в крові по лікті. Темні, густі плями розповзалися по тканині на грудях, прямо там, де була рана.

​— Дем’яне! — я кинулася до нього, не звертаючи уваги на Павла та Леоніда, що йшли слідом. — Боже, ти стікаєш кров’ю! Шви? Вони розійшлися? Стасе! Треба викликати Стаса!

​Я почала гарячково торкатися його грудей, намагаючись розстебнути гудзики, перевірити бинти. Мої пальці тремтіли, я шукала джерело цієї жахливої червоної плями.

​— Це не моя кров, Ліє, — його голос прозвучав низько, майже потойбічно.

​— Ти брешеш! — я продовжувала обмацувати його, мої долоні вже теж стали липкими. — Ти ледь стояв на ногах, ти поїхав туди... Дем’яне, будь ласка, дай мені подивитися!

​Він раптом перехопив мої зап’ястя. Його хватка була залізною, не дивлячись на слабкість. Він притягнув мене до себе так різко, що я врізалася в його тверді груди. Я відчула запах металу, пороху та холоду.

​— Я сказав — не моя, — повторив він, дивлячись мені прямо в очі. У його погляді спалахнуло щось таке первісне, від чого в мене перехопило подих.

​Перш ніж я встигла вимовити бодай слово, він впився в мої губи. Це не був ніжний поцілунок. Це було загарбання. Жорстке, відчайдушне, сповнене болю та тваринної жаги життя. Він цілував мене так, наче намагався висмоктати повітря з моїх легень, наче мій смак був єдиними ліками проти того пекла, яке він щойно залишив на складі.

​Дем’ян підхопив мене за стегна, піднімаючи, наче я нічого не важила. Я інстинктивно обхопила його талію ногами. Він не розривав поцілунку, несучи мене вгору по сходах, ігноруючи застережливі погляди охорони.

​Ми опинилися в його спальні. Він штовхнув двері ногою і, не вмикаючи світла, заніс мене прямо до ванної кімнати. Опустив на кахляну підлогу лише на мить. Його рухи були гарячковими. Він зривав із себе сорочку, розкидаючи закривавлену тканину по кутках. Потім його руки лягли на моє худі.

​За хвилину ми обоє були роздягнені. Він затягнув мене в душову кабіну і ривком увімкнув воду. Холодні струмені вдарили по наших тілах, але ми цього не відчули. З його шкіри почала стікати бура вода — чужа кров змивалася, оголюючи його бліде тіло і білу пов’язку на грудях. Вона була чистою. Він не збрехав. Рана була цілою, але він діяв на такому рівні адреналіну, який випалював нерви.

​Дем’ян знову притис мене до себе, втискаючи мої лопатки в холодну скляну стіну кабінки. Його губи блукали по моїй шиї, спускалися до ключиць, залишаючи гарячі сліди.

​— Ти... ти його вбив? — прошепотіла я, закидаючи голову назад.

​— Не питай, — прохрипів він мені в шкіру. — Просто мовчи. Будь зі мною.

​Він підняв мене знову, притискаючи до стіни. Його руки блокували мої сідниці, пальці впивалися в шкіру, вимагаючи повної покори. Вода заливала нам очі, змішувалася з моїми сльозами та його важким диханням.

​Коли він увійшов у мене — різко, без попередження — я видала звук, що був чимось середнім між стогоном і криком. Це було боляче і водночас неймовірно правильно. У цьому акті не було романтики з романів. Це була чиста стихія. Боротьба двох поламаних душ під холодним душем.

​Дем’ян рухався ритмічно, потужно, кожним поштовхом доводячи, що він живий, що він господар свого тіла і моєї долі. Він не припиняв мене цілувати, його язик досліджував мій рот із тією ж жадобою, з якою він брав моє тіло. Його руки блукали по моїй спині, пестили, ласкали, наче він намагався запам’ятати кожну лінію моєї фігури.

​Я відчувала його серце — воно гупало прямо в мої груди, дико й нерівно. Я обіймала його за плечі, зариваючись пальцями в його мокре волосся. У цей момент мені було байдуже на Кастрарова, на Лук’яна, на мою брехню. Був тільки він. Мій Монстр, мій чоловік, моя єдина реальність.

​Світ навколо перестав існувати. Залишився лише шум води, жар його тіла і цей відчайдушний ритм, який виносив нас обох кудись за межі болю. Коли хвиля оргазму накрила мене, я вигукнула його ім’я, вчепившись у його мокрі плечі. Дем’ян завмер, видавши низький, горловий звук, і притиснув мене до себе так сильно, що я майже перестала дихати.

​Ми стояли під водою ще довго після того, як усе скінчилося. Він не відпускав мене, тримаючи на руках, спершись лобом об моє чоло. Його подих поступово вирівнювався.

​— Я нікому не віддам тебе, Ліє, — прошепотів він так тихо, що я ледь почула за шумом води. — Навіть якщо ти виявишся моїм найгіршим кошмаром.

​Я заплющила очі, відчуваючи, як серце стискається від передчуття. Він ще не знав правди. Але сьогоднішня ніч була нашою. Останньою ніччю перед тим, як правда розірве наш світ на шматки.