Розділ 32. Дем’ян

​Минуло три дні, відколи я вирвався з лікарняного полону. Три дні, які я провів у тумані знеболювальних та холодного розрахунку. Ковтаючи чергову таблетку з пластикової пляшечки, я відчував, як хімія повільно розливається по крові, притуплюючи вогняне тертя в грудях. Біль нікуди не зникав — він просто ставав чужим, наче щось, що відбувається не зі мною.

​Я сидів у своєму кабінеті, за зачиненими дверима. Світло настільної лампи вихоплювало з темряви лише край столу та попільничку, повну недопалків. Мені не можна було палити, Стас би зняв із мене шкіру за одну затяжку, але мені було плювати. Дим допомагав зосередитися.

​У двері коротко постукали.

​— Заходь, Леоніде, — кинув я, не підводячи очей від екрана монітора.

​Начальник моєї особистої безпеки зайшов безшумно. Леонід був людиною старого гарту — небагатослівний, чіткий, з очима, що бачили надто багато смертей.

​— Що по Таранскі? — я відкинувся на спинку крісла, ігноруючи різкий укол під ребрами. — Він пов’язаний із Кастраровим?

​Леонід поклав на стіл папку, але я навіть не глянув на неї. Мені потрібні були факти, а не макулатура.

​— Лук’ян знав, — коротко відповів Леонід. — Він дізнався про повернення Олега за кілька днів до того, як Кастраров з’явився в місті. Наші люди «притисли» його зв’язкового. Таранскі старий і боягузливий. Він хотів вигадати, як отримати з цього вигоду, але після того, що сталося в лікарні... він просто «засцяв».

​— Тобто він не допомагає йому? — я примружив очі.

​— Ні. Лук’ян боїться Кастрарова більше, ніж твого батька. Зараз він забарикадувався у своєму маєтку і молиться, щоб ми не прийшли по нього. Він поняття не має, де ховається Олег. Кастраров нікому не довіряє, особливо таким слизнякам, як Таранскі. Мої люди перевірили всі контакти. Лук’ян чистий перед нами в цьому питанні. Його страх — найкраща гарантія правди.

​Я хмикнув. Лук’ян завжди був дрібним гравцем, який випадково опинився за столом для великих хлопців. Його донька була єдиним цінним активом, який у нього був.

​— Гаразд. Залиш його поки що. Нехай тремтить. Нам він знадобиться пізніше.

​Я зробив паузу, відчуваючи, як пульсує скроня. Таблетки почали діяти, і світ навколо став трохи яскравішим, але водночас — небезпечно хитким.

​— І ще, Леоніде... — я подивився йому прямо в очі. — Ти перевірив те, що я просив? Про Лію. Ще раз. Про все її минуле.

​Леонід завагався. Це було незвично для нього. Він переступив із ноги на ногу, уникаючи мого погляду.

​— Перевірив, Дем’яне Богдановичу. Справа в тому... що ви просили це зробити ще до того, як вас поранили. Минуло багато часу, і ми тільки зараз змогли зібрати пазл. Інформація була дуже добре зачищена. Наче хтось навмисно створював фантомну біографію.

​— Кажи вже, — процідив я. Всередині все напружилося. Той шепіт Лії в реанімації знову зазвучав у моїх вухах. «Я не та, за кого ти мене приймаєш...»

​— Ну, справа в тому, що по архівах Лук’яна Таранскі проходить зовсім інша інформація про його доньку. Справжня Лія...

​Він не встиг договорити.

​Двері кабінету розчинилися з таким гуркотом, що Леонід миттєво поклав руку на кобуру. На порозі стояв Паша. Він важко дихав, його обличчя світилося диким, тріумфальним азартом.

​— Знайшли! — вигукнув він, перебиваючи Леоніда. — Дем’яне, ми його знайшли! Кастраров. Він ховався в промзоні, на старому складі ПММ. Наші хлопці взяли його тихо. Зараз везуть на тринадцятий склад.

​Весь біль, уся слабкість і сумніви миттєво випарувалися. Адреналін вдарив у мозок, наче розряд струму. Кастраров. Нарешті.

​Я різко підвівся. Крісло з гуркотом відкотилося назад. Леонід хотів щось додати про Лію, але я махнув рукою, відмітаючи все другорядне.

​— Договоримо потім, — відрізав я. — Зараз мені потрібен Олег. Живим.

​Я простягнув руку до пластикової пляшечки, витрусив на долоню ще одну таблетку і проковтнув її, навіть не запиваючи. Потім схопив зі столу свій «Глок», перевірив обойму — знайома вага зброї заспокоїла мої натягнуті нерви.

​— Машину під вхід. Живо! — скомандував я Паші.

​Я вийшов із кабінету, відчуваючи, як кожним кроком повертаю собі контроль над власним життям. У холі я мигцем побачив Лію. Вона стояла біля вікна, обхопивши себе руками. Почувши звук моїх кроків, вона розвернулася. У її очах був чистий, непідробний жах. Вона бачила мій погляд. Вона знала, куди я йду.

​— Дем’яне, ні! — вигукнула вона, намагаючись перегородити мені шлях. — Ти ж тільки встав! Твоя рана...

​Я навіть не зупинився. Я просто пройшов повз, наче її не існувало. Зараз у моєму світі був лише один чоловік, і це був не я, і не вона. Це був Кастраров.

​Я сів на заднє сидіння позашляховика. Паша рвонув із місця так, що гравій полетів убік.

​У кишені все ще лежала таємниця Лії, про яку Леонід не встиг сказати. Справжня Лія... Хто вона? І хто тоді та жінка, що плакала над моїм ліжком у лікарні?

​Мені було байдуже. Зараз я мав закрити один борг кров’ю. А потім... потім я розберуся з усіма жінками світу. Але спершу Олег Кастраров дізнається, чому мене називають Монстром. І він пошкодує, що не навчився стріляти влучніше.

​— Гони, Паша, — промовив я в порожнечу салону, стискаючи руків’я пістолета. — У нас мало часу, а я хочу особисто привітати старого друга з поверненням.