Розділ 30. Лія

​Минуло п’ять днів. П’ять днів, які злилися в один нескінченний сірий марафон очікування. Стіни маєтку Чорненків, які раніше здавалися мені величними, тепер тиснули, наче стінки склепу. Охорона Богдана Андрійовича не спускала з мене очей. Куди б я не йшла — у сад, до бібліотеки чи на кухню — за моєю спиною невідступно слідувала тінь у чорному костюмі.

​Я не знаходила собі місця. Мої пальці до крові здирали задирки на шкірі, а погляд постійно повертався до телефону, який вперто мовчав.

​— Пані Ліє, ви знову нічого не з’їли, — голос Лідії, старшої кухарки, прозвучав м’яко, але з докором. вона поставила переді мною тарілку з ароматним бульйоном. — Це неправильно. Коли Дем’ян Богданович повернеться і побачить вас таку худу, він мені не пробачить. Скаже, що я зовсім за вами не дивлюся.

​— Я не хочу, Лідіє, — я відсунула тарілку. Шлунок стиснувся в тугий вузол. Кожен ковток їжі здавався мені зрадою. Як я можу їсти, коли він там, підключений до машин, бореться за кожен подих?

​— Ну хоч трошечки... заради нього. Йому потрібна сильна дружина, а не прозора тінь.

​Я лише похитала головою. Лідія зітхнула і почала прибирати зі столу, але раптом зупинилася, почувши шум у коридорі. Я теж напружилася. Голос Павла долинав із вітальні, він розмовляв із кимось по телефону.

​— ...так, уже два дні як дихає самостійно. Температура впала. Богдан Андрійович наказав посилити пост біля палати...

​Моє серце зробило кульбіт і зупинилося. Два дні? Два дні він дихає сам, він прийшов до тями, а мені ніхто не сказав? Богдан Андрійович навмисно приховав це від мене, наче я була сторонньою людиною, недостойною знати правду.

​Лють, чиста й холодна, розлилася моїми венами. Я більше не збиралася чекати.

​— Лідіє, мені потрібно в кімнату, — кинула я і майже побігла наверх.

​Я знала, що через головні ворота мене не випустять. Але цей маєток мав свої секрети, які я встигла вивчити за час свого перебування тут. Я швидко переодяглася в прості джинси та худі, накинула куртку. Вислизнути через вікно пральні, де камера мала «сліпу зону», було ризиковано, але страх за Дем’яна пересилив страх перед покаранням.

​Я викликала таксі до сусіднього кварталу. Моє серце калатало так, що, здавалося, його чути на всю вулицю.

​Клініка «Святого Пантелеймона» зустріла мене тією ж стерильною тишею. На поверсі реанімації мене зупинили миттєво.

​— Пані Ліє, вам не можна сюди. Наказ Богдана Андрійовича, — два охоронці перегородили мені шлях біля самих дверей палати.

​— Пропустіть мене! — я майже кричала, намагаючись прорватися. — Я знаю, що він прийшов до тями! Ви не маєте права!

​— Сталася загроза, безпека понад усе, — сухо відповів один із них.

​Раптом за склом палати з’явився рух. Я побачила Дем’яна. Він був напівлежачи, обкладений подушками. Навіть крізь скло було видно, наскільки він блідий, але його очі... Його темні, владні очі були розплющені. Він дивився прямо на мене.

​Він підняв руку — повільно, з видимим зусиллям — і зробив жест охороні. «Пропустити».

​Охоронці перезирнулися, але сперечатися з босом не наважилися. Вони відступили.

​Я влетіла в палату. Запах ліків і дезінфекції вдарив у ніс, але я бачила тільки його. Дем’ян виглядав виснаженим. З-під лікарняної сорочки виднілися пов’язки та дренажна трубка, яка все ще виходила з його боку. Його обличчя загострилося, вилиці стали ще виразнішими.

​Я хотіла кинутися до нього, обійняти, притиснутися всім тілом, щоб переконатися, що він живий, справжній, теплий... але в останню мить зупинилася. Я боялася нашкодити, боялася зачепити його рани.

​Я просто повільно сіла на край його ліжка. Мої руки тремтіли. Я взяла його велику долоню у свої, стискаючи її так, наче від цього залежало моє життя. Сльози, які я так стримувала, нарешті прорвалися. Вони текли по щоках, гарячі й нестримні.

​— Ти живий... — прошепотіла я, ковтаючи ридання. — Слава богу, ти живий.

​Дем’ян мовчав. Його пальці, слабкі, але все ще впізнавано владні, злегка здригнулися в моїх руках. Він повільно підняв іншу руку і тильною стороною долоні провів по моїй щоці, стираючи сльозу.

​— Ти... плачеш, — його голос був хрипким, наче він довго не пив води, але в ньому відчувалася колишня сила. — Не треба.

​Він дивився на мене довго і пильно, наче намагався прочитати щось на моєму обличчі, щось, що вислизало від нього в тумані медикаментозного сну.

​— Ліє, — він зробив паузу, щоб вдихнути. Кожен вдих давався йому з зусиллям. — Я хочу дещо запитати.

​Я затамувала подих. Моє серце знову почало прискорюватися.

​— Тоді, в кабінеті... перед моїм від’їздом. І тут, у палаті... коли я був десь далеко. Ти щось шепотіла. Ти говорила про брехню. Ти казала, що ти не... — він замовк, пильно спостерігаючи за моєю реакцією. — Що ти хотіла сказати, Ліє? Хто ти не?

​Світ навколо мене почав руйнуватися. Момент істини. Він пам’ятав. Навіть крізь сон, крізь марення він чув моє зізнання.

​Я подивилася на його забинтовані груди, на те, як важко йому говорити. Якщо я скажу правду зараз — що я покоївка, що я обманула його і його батька — що з ним буде? Його серце може не витримати такого потрясіння. Богдан Андрійович дізнається про все миттєво, і я не впевнена, що Дем’ян у такому стані зможе мене захистити.

​Я не могла ризикувати його життям. Не зараз.

​— Дем’яне, — я притиснула його руку до своєї щоки, закриваючи очі. — Ти був у дуже важкому стані. Тобі все це... наснилося. Марення від ліків.

​— Не бреши мені, — процідив він, і в його погляді на мить спалахнув той самий небезпечний Монстр. — Я знаю різницю між сном і реальністю.

​— Це важливо, — я змусила себе посміхнутися крізь сльози, хоча серце обливалося кров’ю від нової брехні. — Це справді важливо. Але не зараз. Ти ще занадто слабкий. Як тільки ти встанеш на ноги, як тільки лікарі дозволять тобі вийти звідси... я все розповім. Кожне слово. Обіцяю.