Розділ 29. Дем’ян

​Темрява не була чорною. Вона була густою, липкою і сірою, наче я борсався у розплавленому свинці. Я намагався випливти, але щоразу щось важке хапало мене за легені й тягнуло назад, на дно, де не було нічого, крім глухого пульсу.

​Спочатку з’явився звук.

Рівний, настирливий писк. Він вкручувався у череп, наче тонке свердло. Піп... піп... піп... Ритм мого виживання.

​Потім прийшов тиск. У грудях оселився величезний розпечений камінь. Він тиснув так сильно, що здавалося, мої ребра от-от тріснуть і перетворяться на труху. Я спробував вдихнути. Глибоко, як я звик перед боєм.

​Не зміг.

Повітря не належало мені. Воно заходило в горло ривками — холодними, чужими, механічними. Спробував виштовхнути цей сторонній предмет із гортані, але тіло зрадило.

​Паніка підскочила миттєво, обпікаючи мозок. Я смикнувся. Інстинкт воїна вимагав підхопитися, схопити зброю, вдарити...

​І тоді прийшов Біль.

Він не просто накрив — він розірвав мене зсередини. Гостро. Глибоко. Так, наче хтось провернув розпечений ніж у моїй лівій легені. Перед очима спалахнули білі іскри, а потім усе знову почало затягувати темрявою.

​Я змусив себе відкрити повіки. Світ розпливався. Стерильне біле світло різало сітківку. Тіні рухалися навколо, наче привиди. Щось у горлі... трубка. Вона заважала, вона душила. Я знову спробував вдихнути сам — марно. Лише задушливий спазм, хрип і ще більше болю, від якого захотілося вити, але з горла вирвалося лише жалюгідне булькання.

​— Тихо... — голос прорізав шум у вухах. Низький. Стриманий. Поруч. — Дем’яне, тихо. Не рухайся.

​Важка рука лягла на моє плече. Твердо, владно, але з тією обережністю, з якою тримають кришталь на межі падіння. Батько.

​Я знову смикнувся. Мені було мало кисню. Його було занадто багато і водночас — нуль.

​— Дихаєш. Чуєш мене? Ти дихаєш, сину. Апарат усе робить за тебе. Просто не пручайся.

​Писк монітора став швидшим. Я відчував, як моє серце божевільно калатає об ребра, об цей клятий камінь у грудях. Груди судомно піднімалися під чужий, штучний ритм. Вдих. Видих. Не мій.

​Я спробував щось сказати. На язику був присмак заліза — кров. Перед очима попливли кадри: закинутий завод, спалахи пострілів, пекучий удар у груди... і Лія. Її обличчя, заплакане, бліде. Її слова... Що вона мені казала? «Я кохаю тебе». Чи це мені наснилося в тому сірому пеклі?

​— Ей. Дивись на мене. Фокусуйся.

​Я важко перевів погляд. Обличчя батька було зовсім близько. Він виглядав постарілим на десять років. Його сорочка була пом’ятою — рідкісне видовище для Богдана Чорненка.

​— Ти після операції, — продовжував він, не відпускаючи мого плеча. — Куля зачепила легеню. Серце ми втримали. Хоча цей виродок Кастраров намагався закінчити справу прямо тут, у палаті.

​Кастраров... Це ім’я подіяло на мене краще за будь-який адреналін. Я спробував підняти руку, але вона була важкою, як бетонна плита. Зігнутий лікоть, трубки, що виходили прямо з моїх грудей... дренаж. Я бачив, як по них повільно тече червона рідина.

​— Ти живий, — повторив батько. — І ти виберешся. Бо я ще не закінчив із тобою розмову про твою дружину.

​Лія. Пам’ять підкинула образ: вона сидить біля мого ліжка. Її тонкі пальці обводять моє татуювання. Її шепіт про брехню... Про те, що вона — не та.

​Біль у грудях посилився, але тепер він був іншим. Гірким. Мені хотілося вирвати цю трубку і запитати його: «Де вона?».

​До ліжка підійшов Стас. Хірург виглядав так, ніби сам щойно вийшов із бою. Він швидко перевірив показники на моніторі, заглянув мені в зіниці ліхтариком.

​— Реакція хороша, — кивнув він батькові. — Але дихати йому важко. Почався кашель, це очікувано при такому пораненні легені. Дем’яне, зараз буде неприємно. Мені треба прибрати трубку, ти маєш почати дихати сам.

​Він почав щось маніпулювати з апаратом. Я відчув, як знову підступає задуха.

​— Давай, — скомандував Стас.

​Коли трубку витягли, мені здалося, що з мене виривають саму душу. Я зайшовся в кашлі, який кожною вібрацією віддавався в розрізаних грудях. На губах виступила тепла піна. Кров.

​— Дихай! — крикнув батько, сильніше стискаючи моє плече.

​Я вчепився пальцями в простирадло так, що воно затріщало. Повітря увірвалося в легені, наче розпечений свинець. Вдих — біль. Видих — темрява.

​— Ще раз! — голос Стаса звучав як крізь шар вати.

​Я зробив це. Раз. Ще раз. Серце «стрибало», вибиваючи нерівну чечітку, монітор розривався від тривожного писку, але я дихав. Сам.

​— Стабілізується, — витер піт із лоба Стас. — Дренаж поки залишаємо. Введемо седативні, нехай відпочине. Зараз його тіло — це поле бою.

​Я відкинув голову на подушки, відчуваючи, як піт заливає очі. Слабкість була такою нестерпною, що навіть повіки важили тонну.

​— Вона... — мій голос був ледь чутним хрипом. Горло боліло так, наче я ковтав бите скло. — Де вона?

​Батько нахмурився. Його погляд став важким.

​— Вона вдома. Під охороною. Їй тут не місце, Дем’яне. Кастраров ледь не вбив тебе через неї. Твоя слабкість стала твоєю кулею.

​Я хотів заперечити. Хотів сказати, що Лія була єдиним світлим променем у тій сірій темряві, але сили покинули мене. Снодійне, яке ввели в крапельницю, почало діяти миттєво. Світ знову поплив.

​— Не бійся. Ми тебе не відпустимо, — останні слова батька пролунали вже десь далеко.

​Я занурювався в сон, але тепер він не був порожнім. У ньому була Лія. Її очі, сповнені таємниць, і її голос, що обіцяв розповісти правду.

​Я повернуся. Я обов’язково повернуся, щоб подивитися їй в очі й дізнатися, хто вона — мій порятунок чи мій вирок. Але спочатку... спочатку я маю знайти Кастрарова і зняти з нього шкіру за те, що він перервав нашу розмову.

​Темрява повернулася. Але цього разу вона була м’якшою. Вона пахла не кров’ю, а надією.